24 липня (Пт) 2020, 18:38
Про мушлі і серце
У кожного – кожної – з нас є свій страх. Маленький чи великий; видимий чи прихований; таємничий чи зрозумілий; набутий чи міцно вкорінений у генетичну пам’ять. Ми носимо свої страхи всередині себе, ховаючи їх від світу. А ховаючи їх, ховаємося з ними й самі. У кожного з нас є своя мушля; ми ніколи не відкриваємо іншим геть усього. Ми завжди трохи на самоті. Я думаю про цю метафору мушлі – і думаючи так, здається, чую прибій. Наслухаю його, і тепер уже в тій метафорі відчуваю не лише самотність. Кожна ж мушля оберігає безборонного молюска від болю і загроз. Але навіть тоді, коли його самого – вразливого, тоненького, майже прозорого – уже немає, та броня, той панцир, який він наростив, аби захиститися від свого болю, залишається – і стає важливим будівельним матеріалом або ж просто красивим нагадуванням комусь, хто приходить до великої води втишувати серце і не забуває дивитися під ноги.