Здається, вже навіть повітря просоталося тривогою і напругою останніх місяців. Осінь прийшла геть непомітно. Ранкові тумани, запах диму вдень, прохолодні вечори і поодинокі сухі листки під ногами - усе мало би нагадувати про неї, але. Молитва з Псалмами замість вранішньої кави. Обговорення новин і листів замість вечорових веселощів. Аж не віриться, якими ми колись були безтурботними. Мені досі інколи хочеться заховатися від усього, що відбувається зараз. У свою глибоку нірку, в "маленьку хатинку посеред великого лісу". Куди листи йдуть цілий рік і де не читають газет. Я часто думаю про те, у якій країні ростиме Богданка. Поміж яких людей. Мені так хочеться подарувати нашій донечці лише радісні спогади. Хочеться, аби вона, згадуючи ці роки, була впевнена: її батьки довіряли Богу і любили людей. Мені так хочеться вберегти її серце. І своє теж.