Здається, вже навіть повітря просоталося тривогою і напругою останніх місяців. Осінь прийшла геть непомітно. Ранкові тумани, запах диму вдень, прохолодні вечори і поодинокі сухі листки під ногами - усе мало би нагадувати про неї, але. Молитва з Псалмами замість вранішньої кави. Обговорення новин і листів замість вечорових веселощів. Аж не віриться, якими ми колись були безтурботними.
Мені досі інколи хочеться заховатися від усього, що відбувається зараз. У свою глибоку нірку, в "маленьку хатинку посеред великого лісу". Куди листи йдуть цілий рік і де не читають газет.
Я часто думаю про те, у якій країні ростиме Богданка. Поміж яких людей. Мені так хочеться подарувати нашій донечці лише радісні спогади. Хочеться, аби вона, згадуючи ці роки, була впевнена: її батьки довіряли Богу і любили людей. Мені так хочеться вберегти її серце. І своє теж.
Боже, як же зараз важливо берегти серце! Над усе, що лише бережеться. Від гніву, відчаю, страху. Від нерозуміння. Від нетерпіння. І знову від гніву, від люті навіть. Від гордості. Від осуду. Як важливо зберігати довіру і спокій усередині. Не боячись чужих закидів і звинувачень. Служити там, де можеш… мовчки. І радіти в Бозі всупереч усьому. Бо радість у Ньому – наша сила. Не можна виправдовуватися за радість. Не можна ховати її лише для себе, боячись поділитися з кимось. Не можна перестати сподіватися дива.
Дорогий Господи, ти ж благословиш Україну, правда?..
українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management