Днями ми з Данусею дочитали «Поліанну»; там наприкінці книжки лікар Чилтон бідкається, що професійна етика заважає йому негайно приступити до порятунку своєї улюблениці. А сьогодні надвечір (незадовго до того, як лягти в ліжко) я прочитала у ФБ текст молодої жінки, яка мені дуже подобається (ем, і, власне, те прочитання і думки з приводу не дали мені в тому ліжку залишитися – зараз на годиннику друга ночі, а я пишу свій перший за довгі місяці запис у блоґ), і він настільки смішний і влучний, що мені страшенно хотілося би ним поділитися, але от, соцмережна етика не дозволяє. Суть приблизно така: якщо хоч трошки передозувати прийом соцмереж у життя, старанно відрощувана самооцінка переживає кризове скорочення, і починає здаватися, що життя прекрасне всюди, тільки не в жертви передозу (і це, у свою чергу, відбивається на якості цілком реального життя).