Надійка Гербіш
серпня 04 (Сб) 2018, 03:10
Про те, що за фасадом

Днями ми з Данусею дочитали «Поліанну»; там наприкінці книжки лікар Чилтон бідкається, що професійна етика заважає йому негайно приступити до порятунку своєї улюблениці. А сьогодні надвечір (незадовго до того, як лягти в ліжко) я прочитала у ФБ текст молодої жінки, яка мені дуже подобається (ем, і, власне, те прочитання і думки з приводу не дали мені в тому ліжку залишитися – зараз на годиннику друга ночі, а я пишу свій перший за довгі місяці запис у блоґ), і він настільки смішний і влучний, що мені страшенно хотілося би ним поділитися, але от, соцмережна етика не дозволяє.

Суть приблизно така: якщо хоч трошки передозувати прийом соцмереж у життя, старанно відрощувана самооцінка переживає кризове скорочення, і починає здаватися, що життя прекрасне всюди, тільки не в жертви передозу (і це, у свою чергу, позначається на якості цілком реального життя).

 

Про те, що за фасадом

 

Бо там всі-всі шалено успішні, регулярно й дуже якісно насолоджуються родинним відпочинком, красиві й доглянуті, втілюють шалені мрії на тлі добре облаштованого побуту, дбають про своє здоров’я, ніколи не їдять цукру і не п’ють забагато кави. Ну наприклад. Чи якого там прототипного андроїда вимальовує ваша середньостатистична стрічка.

Колись мені здавалося (хотілося вірити?), що оті ідеальні люди й ідеальні родини справді існують. У правильному середовищі із правильним вихованням, хорошою освітою і вагомою родинною підтримкою в анамнезі. Люди, які завжди ухвалюють хороші, виважені рішення й пожинають гідні плоди.

Але з кожним роком, з кожним глибоким, відкритим спілкуванням із людьми, якими захоплююся, усвідомлюю, що фасад – це завжди лише фасад. І він такий не лише задля позірної краси, але й для захисту вразливого внутрішнього простору.

Минулої осені у шалено-книжковому Франкфурті мені випали дві пізньовечірні розмови із жінками, яких дуже люблю і якими зачудовуюся ось уже багато років. У них обох прекрасні міцні родини, шалено успішна кар’єра в улюбленій справі, затишні доми, багато подорожей і загалом вельми цікаве та змістовне життя. А ще вони в свої плюс-мінус шістдесят виглядають безмежно витончено, граційно й стильно.

 

Про те, що за фасадом

 

Усі вісім років нашої дружби я спостерігала лише за фасадом їхнього життя – захоплювалася і з усіх сил намагалася вторувати їм хоч у чомусь. Але лише тієї осені, у затишних ресторанах, за смачною їжею, при світлі свічок, кожна з них розповіла мені дещо. Про будні. Про біль втрат. Про тягарі й виклики.

З того часу схожих розмов чомусь випадало дуже багато – зазвичай із людьми, чий заквітчаний фасад видавався мені вершиною земної досконалості. Виявилося, що у всіх цих успішних, люблених, чарівних жінок немало випробувань на щодень – і на роки.

Однак навіть у цьому всьому вони намагаються не зводити очей з головного. Сподіватися дива. Тішитися дрібницями. Ділитися радістю й теплом.

 

Про те, що за фасадом

 

Минулого літа, десь о тій самій порі я, пригадую, сумувала з того ж приводу, що й тепер: дні рутинно заталовувалися роботою і турботами, попереду було дуже багато непевностей і невизначеностей, а відпочинком навіть і не пахло.

Одного вечора я, украй виснажена, вийшла на гамак почитати листи – і побачила там квитки до Парижа для нашої маленької родини від коханого чоловіка. І ця мить була для мене маленьким дивом. Бо саме та подорож стала мені маленьким якорем якщо не в цілковиту безтурботність, то, принаймні, у віру в неї.

У грозовому морі тої осені цей якір став рятівним.

 

Про те, що за фасадом

 

Та осінь видавалася мені особливо складною (зрештою, як і багато інших осеней до неї; осінь – то завжди пора щедрих урожаїв і водночас виснажливих посівів): вересень був помережаний чудовими робочими поїздками, виходом двох моїх нових книжок, початком роботи мрії і невпевненістю: ми сім’єю знову переїздили з усіма нашими скромними надбаннями, на той раз із Лодзя у Краків, де встигли винайняти чарівну маленьку квартирку з міні(мікро?)-садом. Прилетівши до Кракова, ми полетіли до Парижа, занурилися в казку й повернулися в Краків на кілька днів – ще без відчуття дому й будь-чого, що би прив’язувало нас до міста, зате з великою купою доволі складних нерозв'язаних питань. Уже звідти я летіла до Франкфурта, а повернувшись і намагаючись підтримувати шалений робочий темп, якого від мене вимагали, пакувала разом із І. коробки, аби втілювати нове наше рішення (і другий за місяць великий переїзд): повертатися до України.

 

Про те, що за фасадом

 

Період адаптації після двох років у Польщі видався непростим, але я весь час поверталася думками у паризьку казку, яка прийшла зненацька, наче нагадування: дива існують, хай там що.

Минув майже рік, а з ним прийшло так багато різних змін. У чомусь додалося певності. Та попри те, що я так її чекала і мала вже б нарешті видихнути й заспокоїтися, непевність з’явилася в інших сферах. Питань стало не менше – тільки тепер вони інші. Відпочинком знову навіть не пахне, практично всі свої захцянки ми склали до коробки у найвіддаленішому кутку горища й дуже тісно зав'язали пояси, але я тішу себе осінніми відрядними квитками до Франкфурта і мріями, задля яких ми й працюємо, не покладаючи рук, хай навіть зараз вони й видаються примарними.

 

Про те, що за фасадом

 

Тому що на землі все прилизано й правильно тільки в соцмережах. Тому що навіть тут, начебто ділячись випробуваннями і викликами, я написала лише те, що могла написати, не руйнуючи фасаду. Зі зрозумілої загалу інформації – лише назви міст. І прочитавши їх отак от просто в одному тексті – Лодзь, Краків, Франкфурт, Париж – можна зробити хибний висновок про начебто чарівне мандрівно-пригодницьке життя.

 

Про те, що за фасадом

Однак ізсередини – так багато всього того, про що неможливо здогадатися, однак треба прийняти. Лише тим, хто живе там, всередині, і для кого фасад – це лише щось зовнішнє і не настільки важливе.

 

Якось після моїх загальних роздумів у ФБ товариш, відслідкувавши настрій, написав: «У тебе все добре?» І я подумала, що, насправді, усе дуже добре – у найголовнішому. У мене люблячий чоловік і дивовижна донечка, однозначно послана з небес. Найдорожчі живі й здорові. Справа, яку я роблю, приносить плоди і має сенс. Довкола так багато людей, яким можу й люблю допомагати.

 

Про те, що за фасадом

 

Ще так багато найпростіших, найбанальніших наших мрій не здійснилося. І наше життя не назвеш відпочинковим. Однак ми знаходимо в собі силу час від часу ввечері поїхати кудись велосипедами із «бричкою» утрьох, а вранці читати Псалми. Навіть утомлена, я знаходжу вдосталь часу, щоби щодня читати донечці книжки, а часто й малювати та музикувати разом. Ми молимося разом. Коли холодно – палимо в грубці й запарюємо чаї. Коли спекотно, гойдаємося на гойдалці чи на гамаку ввечері, а вночі розглядаємо зірки. Моя мама далеко і не може підстрахувати мене у періоди втоми, однак у своїй Кенії вона робить так багато важливого. Я так давно сюди не писала, а цей запис забрав у мене щонайменше годину нічного сну (уже майже третя ночі!).

 

Про те, що за фасадом

 

Однак дуже хотілося нагадати, собі передусім, що немає нічого грандіознішого, ніж буденна радість у цих глибоких, повногрудих митях, коли всі найближчі живі й здорові, сонце сідає десь, здається, зовсім близько, а найкращі квіти - ті, що ростуть при дорозі до добрих, хоч і буденних, пригод? Дорогий Боже, як же хочеться жодну з них не пропустити.

Про те, що за фасадом

 

  • Щоденникове: напередодні змін
  • Вранішні ритуали
  • 100 випадкових фактів про мене 2/4: родинні історії
  • Щоденникове - Напередодні
  • "Липкі підлоги хороших мам" і мій баланс встигань та невстигань

  • Надійка Гербіш
    українська письменниця,
    перекладачка, колумністка,
    ведуча подкасту «Слово на перетині»,
    продюсерка. Директорка
    з міжнародних літературних прав
    для Європи та Нордичних країн
    американської компанії
    Riggins Rights Management
    Нові книжки:
    комірка
    Monastyrski © 2014-2020