Напередодні невизначеності, яка завжди захоплює за великих змін й у довгій дорозі, так хочеться запам’ятовувати кожну дрібничку тут, у звичному просторі, у звичному трибі життя. Я знаю, що часу на такі дрібниці геть немає, але вони мені чомусь такі важливі, аж не можу не замалювати їх хоч кількома штрихами.

Збаразька осінь – це, якщо зовсім коротко, вітри, яблука і жоржини. І ще малина («манє») – її Пташатко вимагає щодня і багато. Я беру дівчинку собі за спину в рюкзачок і ми разом йдемо ту малину збирати. Червоні пальці і щоки. І стільки задоволення.

Данусиній прабабусі на очі навертаються сльози щоразу, коли дівчинка каже їй дякую чи будь ласка («дяпа» і «бадяка»). Я мерзну, одягаюся тепло, дівчинка бігає по хаті зовсім гола й обурюється, коли хочу вкрити її навіть найтоншим покривалом уночі. Сусід передав домашніх персиків, сусідка – груш. Я варю гарбузовий крем-суп і Дануся просить ще. І ще.

Подруга із видавництва надсилає ескізи малюнків до моєї нової дитячої книжки. То настільки красиво, настільки красиво, така техніка, такий пензлик, такі кольори – не можу відірвати очей. Я раніше не бачила, як ця художниця працює з книжками, і тепер от вражена, і ще дуже-дуже щаслива. Дивитися на героїв, яких ти сама вигадала, коли вони отак оживають – це ж диво, правда?   

Листуємося з редакторкою з приводу моєї іншої книжки. Яка тільки має писатися – і пишеться зовсім потроху. Ось інше диво – мріяти про те, чого ще немає, але вимальовується якраз із тих мрій, і розмов про мрії.

Читачі пишуть листи й присилають теплі, зворушливі фотографії з моїми книжками. Хтось каже, що нова книжка дуже смілива. Так, смілива. Тому особливо тішуся добрими, лагідними відгуками. Я знову не встигаю відповідати на всі листи, але радію кожному.

Прийшли нові книжки на переклад – найкращі з тих, які доводилося читати. І думається про пізню осінь, і про холодну зиму, і про довгі вечори, і про те, як хочеться уже взятися за роботу. А тоді згадую, що ще зовсім трохи – і так багато всього зміниться. У житті з’являться нові обов’язки й клопоти. І роботи стане в рази більше. Але, дасть Бог, приємнощів і мандрівок побільшає теж. Я хвилююся, дуже хвилююся. Молюся і нишкну в світлих мріях. Біжу, заклопотана, до своїх хатніх справ. Прокидається дівчинка – і в мене вже немає часу ні про що думати. Тільки гуляти, гратися, танцювати, обійматися і читати книжки.

У ці дні немає змоги скористатися із запрошень на дуже цікаві, красиві і важливі події. З одного боку – шкода, а з іншого є розуміння, що подій в близькому майбутньому може бути дуже, аж занадто, багато. І чим більше є часу насолодитися тихою провінційністю (хай і дуже заклопотаною і забіганою) – тим краще.

У моєму кабінеті стоять пахучі барвисті букети – як нагадування про тепло минулих презентацій. Я перебираю книжки, вибираючи найважливіші для цього періоду, кладу у валізу й зі смутком і перепрошенням дивлюся на ті, що залишилися стояти на полицях – чекати нашого повернення. Дівчинка засинає, міцно обіймаючи свого ведмедика, і наспівуючи йому свою колискову. Ми йдемо з Ігорем вечірнім містом, залишивши доню на бабцю Таню чи тітоньку Олю – вони приїздять до малої улюблениці за першим нашим покликом – тримаємося за руки і говоримо. І від того добре.