Раніше в очікуванні великих змін я почувалася, як дитина напередодні Різдва: не могла добре спати і безперестанку притлумлювала надміру екстатичне пурхання метеликів під серцем. Ну коли вже, ну коли? Теперішнє моє очікування якесь геть інше: врівноважене і сповнене довіри. Звісно, хотілося б менше хвилюватися, виваженіше приймати важливі рішення, більше встигати насолодитися тим, що маю зараз, не поспішати, не намагатися все-все встигнути, а просто собі бути. Але я таки поспішаю, таки намагаюся втиснути в свій графік всі ці ігри-прогулянки; кухню-прибирання; фотосесії з обох боків об’єктива, роботу, сотні листів; наразі не надто успішні, зате регулярні спроби вивчити ще одну мову; переклади, нові тексти, підготовку до презентацій, численні інтерв’ю; зустрічі з дорогими людьми, обійми і розмови. Хотілося б ще втиснути туди більше сну, більше смачної їжі, більше часу на спокійне читання і роздуми, більше записів у жовтому мамському щоденнику… Але я не встигаю, мало думаю про очікувані зміни, довіряю, майже не розхлюпую внутрішнього спокою.

З вікон мого кабінету видно, що осінь вже шле перші телеграми: ледь пожовкле листя, жоржини, яскраві сухоцвіти. І шпаки голосисто обсідають сусідську старечу грушу. Так хочеться сидіти з горнятком-у-шарфику і пити щось терпке і тепле, але теплого мені зараз не можна, та й пити треба якомога менше. Думалося, що процес відлучення дитини від грудей може бути болісним для неї – і я завбачливо готувала план із прогулянок, смаколиків, обіймів, книжок та цікавих ігор. Натомість, дитина прийняла це graciously – водночас граційно і милостиво (ну чому не можна багатозначні слова перекладати так само багатозначно?), а я, уявляючи, як солодко і спокійно вони засинають з татком у спальні, плачу, засинаючи сама на канапі в кабінеті. Мені дуже подобалося годувати її. І це кількаденне не-годування гостро нагадує про те, що вона стає самостійнішою, що моя абсолютна присутність в її житті тимчасова, що Бог має для неї унікальний і всіляко дивовижний план. І як важливо насолодитися часом, коли моя маленька дівчинка ще так сильно мене потребує. Та з мене кепський відлучувач, після кількаденної перерви я таки приклала її до грудей, так мені того хотілося.

Дівчинка засинала сьогодні вдень, тримаючи мою долоню в своїх, крихітних. Я вирішила нікуди не поспішати, просто лежати поруч, просто дозволити їй відчувати мене коло себе. І було так добре, так заспокоєно. А потім вона бігала під дощем, не дозволяючи мені її упіймати.

Кілька днів тому я написала на фейсбуку спонтанний емоційний пост, який підняв жваве обговорення: «часто зауважую, що люди, говорячи про чийсь успіх, схильні помічати лише wow-ефект. типу, прилетіла хрещена, подарувала кришталеві туфельки, принц запросив до танцю, ... знайшов свою загублену принцесу і тепер береже її, як зіницю ока, і приносить гарячий шоколад з горішками на сніданок в ліжко. і так рідко говорять про злу мачуху, мозолі на тендітних пальчиках, почервонілі від попелу очі, про розпухлу підвернуту ногу, з якої злетів черевичок.
це я до того, що за кожною значною зміною, яка згодом виглядатиме як великий успіх, ховається стільки сумнівів, хвилювань, праці, листувань, мозолів і почервонілих очей від браку сну, сліз і дорожнього пороху.
то стосується і окремих людей, і сімей, і країн, і казок, і попелюшок. і було би добре, якби ми замість wow-ефекту підмічали всі ці маленькі aha!-моменти».

Хтось у коментарях запитав, чи ділилася б я своїми історіями-за-лаштунками-успіху, якби тепер була не авторкою бестселерів, а ніким не знаною письменницею з повною шухлядою текстів. І мені пригадався мій давній затишний блоґ на livejournal, «Мій мольберт», і той запис, у котрому розповідала, як видавництво, якому я надіслала рукопис своєї першої книжки, той рукопис завернуло. Редакторка похвалила текст і, перепросивши, сказала, що це не їхній жанр. Очевидно, що текст недостатньо її зачепив. Потім та книжка вийшла в іншому видавництві, і все з нею добре. А видавництво, яке відмовило мені тоді, видало мою іншу книжку. Але ж починалося все з відмови. «Текст хороший, але…».

Пригадую, як у тому ж блозі писала про омріяну вагітність, яка чомусь не наставала. І яка настала тоді, коли лікарі написали папірчик з рекомендацією зробити ЕКО. Тобто, вагітність настала раніше – а папірчик з’явився як прекрасний доказ Божого гумору.

Мені пригадується багато історій, про які розповідала, і ті деякі, про які мовчала. Сльози, які Всемогутній повертав у радість. Думаю про очікувані зміни, з тою ж потребою в рішеннях, з працею, хвилюваннями і певними пожертвами, і розумію, що все це – початок ще однієї чудової історії. Випробування, які стоять на шляху, роблять її цікавішою, динамічнішою, яскравішою. І більш справжньою, якщо на те пішло. Адже цілісність ми – ех! – залишили в Раю. І тепер намагаємося відшукати повне щастя по шматочках, маленьких пазлах, і все одно якогось бракує.

То насправді диво, але вдячне серце не помічає браку, натомість помічає радість. У мене не бездоганно вдячне серце, я все ще натхненно мрію про якісь страшенно буденні речі, та все ж радості значно більше, ніж хвилювань і пошуків, і це, здається, добре.