It’s time for obvious confession: мене, як і багатьох дівчат із любов’ю до візуально прекрасного, регулярно (і часто – до сліз) засмучувало те, що я бачила в дзеркалі. Потім я навчилася просто на те дзеркало не зважати і взагалі не перевіряти, «чи все на місці», вранці, коли виходила з дому, чи коли кудись приходила – я ж так ціную хороший настрій, навіщо його псувати такими дрібницями. Це допомогло, бо мене перестало засмучувати не лише дзеркало (тобто, невідповідність уявного образу реальному), але й зовнішність загалом. Ну так, я неідеальна, але ж – who cares?

Подружки часто запитували мене: а Ігор? Що він тобі каже? – Ще б я йому довіряла в таких питаннях, - відповідала я. Він вирішив, що я йому навіщось дуже треба, коли мені було 15. У мене був повний комплект: прищі, брекети (я носила їх, щоби розтягнути щелепу, в яку праве верхнє ікло не вписалося і вирішило рости зверху, ггг), жутко неформальний одяг і підлітковий максималізм. Ігор тоді (з якогось дива) вважав мене гарною. А довіряти безумовній любові в питаннях смаку – якось несерйозно, правда?

Коли я завагітніла і дізналася, що в нас буде дівчинка, то вирішила, що треба терміново почуватися дуже красивою (ну ок, хоча б не дуже) і давати донечці правильний приклад. Але одним з перших записів в її щоденнику стало щось таке: «Прекрасносте, у тебе носик, як у тата, і ти собі не уявляєш, яка я рада!» Ну так, поки сусідки по палаті любовно рахували своїм немовляткам пальчики, я заглядала, чи часом донечці не дістався мій ніс, і від усвідомлення, що таки ні, не дістався, ладна була танцювати на столі.

Добре, що суворий лікар-анестезіолог сказав, що треба лежати, поки сестрички не допоможуть мені підвестися. А оскільки напередодні він дуже цікаво і дотепно розповідав мені різні байки, я вирішила, що, ну гаразд, можна його і послухатися. (Здається, робота анестезіолога полягає не стільки в тому, щоби «відключити» жінку, як у тому, щоби тримати її в доброму гуморі). Оффтоп, але ж смішно: перше питання, яке поставив анестезіолог, зайшовши в палату, де я оклигувала після КР: «Ну як там, Ісуса вже не кличете?» Кожен відходить від наркозу по-своєму, що тут скажеш.

Так от. Я вірю в те, що вміння радіти життю важливіше за красивий профіль, а безпричинно закоханий чоловік – за фанатів вроди і стилю, але час від часу мені до сліз хотілося стати красунею. Вибрик, а не бажання, але все ж. Пам’ятаю, як минулої осені, коли гостювала в мами, я підійшла до дзеркала, зітхнула і подумки сказала Творцеві: «Я не те щоб нарікаю, але ж було би круто, якби…» і, здається, одразу вловила Його трохи невдоволений погляд: «Дівчино, це ти щойно хотіла сказати, що в Мене поганий смак, чи як?»

І, знаєте, мене якось попустило. (Фази місяця однаково впливають на моє самопочуття, і часом, побачивши якусь неймовірно красиву дівчину, я думаю: буває ж таке!, але з того часу я, принаймні, жодного разу не скиглила через свою зовнішність).

Ну а зараз для мене еталон жіночої вроди – це дружина нашого мера, мама чотирьох дітей, надзвичайно скромна дівчинка, яка, правда, не надто любить фотографуватися.

Більшість моїх подружок – неймовірні красуні, але жодна з них себе такою не вважає. А от  серед акторок я не можу навести прикладів «ідеальної зовнішності» на мій смак, ну бо вони ж постійно різні і ніколи не знаєш, де, власне, зовнішність, а де макіяж. Можна було б обрати конкретну акторку в конкретному фільмі, але ж на сприйняття, крім макіяжу, накладеться образ героїні. З чоловіками трошечки легше, але теж далеко від реальності: мене, наприклад, завжди зачіпала брутально-витончена краса Жана Рено, але закохалася я в чоловіка з геть іншими зовнішніми даними – русявого, зеленоокого, з ніжною доброзичливою усмішкою. Ігор міг би працювати в розвідці – його зовнішність дуже складно запам’ятати. Але мені варто заплющити очі, і я можу згадати навіть найменші зморшки довкола його очей. Безумовно.