Якогось вечора, коли темрява новин була особливо густа й тяжка, я вирішила, що мушу почати писати про радість. Книжку, яку я вигадала, коли була вагітна Данусею. То не про ту буденну радість, котру нам дарують маленькі приємні дрібнички чи тепло найрідніших. А про ту глибинну, котра народжується лише в спілкуванні з Творцем, усупереч випробуванням і болю.

То був період, коли я перестала помічати буденні радості й розуміла, що тону у власних страхах і безвиході новин. Я плакала, набирала тремтячими руками номер пастора, скаржилася, горнулася до чоловіка, не надто впевнено казала донечці, що нічого страшного, знову плакала.

У якійсь молитві я зрозуміла, що маю, передусім, зробити дві речі: хоча б на якийсь час вимкнути фейсбук і більше гуляти надворі. І поки гуляла, молилася. Наснажувалася. Раділа.

Тоді я і зрозуміла, що буду таки братися до давно задуманої книжки й написала у видавництво. І тоді я вкотре зрозуміла, що маленькі радості, котрі нічого насправді не значать, важать багато, коли стають приводами для вдячності Йому.

*

Якогось ранку мені страшенно захотілося на джерело - і тому, що там моє таке особливе місце, і тому, що було сніг, мороз і сонце. Від нас до джерела кавалок дороги, котрий раптом розтягується, якщо везти дитину на санчатах - особливо на тих ділянках, де сніг зовсім скупо притрусив камінці. Але ж мені дуже, дуже хотілося на джерело! Там неймовірно красиво і тихо. Коли ми, нарешті, дійшли, просто біля нас вистрибнула білочка - руда-руда, з вишуканими китичками на вухах, з розкішним хвостом. і вона нас зовсім не боялася! Я ще ніколи не бачила білок так близько (хіба в лондонських парках, але там інші білки). Богдана називала її "ба", я подумала, що якби взяла фотоапарат, то мала би чудесні знимки, але одразу відкинула ту думку, бо без фотоапарата значно приємніше спостерігати за дивом. білочка перебирала лапками ліщинові сережки, заглядала на нас, стрибала з гілки на гілку, але не втікала. Ми повільно йшли за нею стежкою вздовж річки. потім білочка принишкла на гілці і ми з Богданкою вирішили йти додому. Богданка сказала нашій "ба" па-па і помахала на прощання ручкою. Але білка вирішила нас провести! ми піднімалися вгору, а вона бігла поруч по гілках дерев! За нами! І дивилася уважно чорними оченятами. Я вже казала, що там були сонце, сніг, мороз і взагалі відчуття дивовижі? Малючка заснула дорогою додому, в санчатах, сидячи, як справжня мандрівниця, а мені захотілося писати нову казку. Але натомість пишу про радість – чистісіньку правду.

*

Наступного ранку, коли Малючка прокинулася, я запитала доню, що їй снилося.

- Зайчик?

- Ма, - розвела вона ручками.

- Нема зайчика? А хто ж тобі снився? Білочка?

Доня засміялася і показала пальчиком вгору, бо ж білка сиділа на гілці.

- Ба!

- Тобі добре спалося, так?

- Тяк!

- З мамою, тяк?

- Мама!

- І татком…

Обвела кімнату поглядом, тато not detected:

- Де?..

*

Узагалі-то, я вже давно забула, як це - заварювати собі вранці каву, збивати пінку, притрушувати спеціями. Відколи Малючка спить з нами на ліжку, я пильнувала її сон, навіть коли не спала сама, наприклад, читаючи поруч книжки. Щоби вона часом не підповзла до краю ліжка і не впала. Але вчора Ігор здійснив мою давню мрію: поклав матрац просто на підлогу, а дитина одразу зметикувала, як з ним треба поводитися. Тож вранці, коли І. вже збирався на роботу, а Малючка ще спала, я прошмигнула на кухню, зготувала собі pumpkin spice latte (а я ж уже забула, як то красиво і який то запах) і французькі грінки, провела чоловіка, піднялася нагору дивитися схід сонця, а тоді затишно вмостилася на маминій картатій масайській накидці писати книжку, яку треба закінчити і здати до середини літа, коли з сусідньої кімнати почулося рідне "мама!". Я побігла до Малючки і застала її посеред ліжка усміхнену і в обнімку з ведмедиком.

Потім ми їли печиво, поки дівчинка сиділа на горшку (не найкращі харчові звички, але що поробиш – зате я вже не пам’ятаю, коли дитина використовувала підгузник, ура!), я доїла своє швидше, і моя Найніжніша Ніжність щедро простягла мені своє.

* 

І ще. Наша дівчинка, котра рано й багато почала говорити, але ніяк не зважувалася піти, нарешті це зробила! Ми з І. вдвох були при цьому - то така радість. І я навіть не мушу собі нагадувати, що маю дуже багато приводів для вдячності.

*

Фотографія не з наших буднів – здебільшого в мене під рукою планшет, тож фотографії летять прямісінько в інстаґрам. Натомість це фото про сподівання. Мапа на тлі – ще мого прадіда. Її подарував мені найдорожчий мій дідусь.