Я пишу своїй донечці у щоденнику про наші тихі будні. Про те, що якогось дня надворі було тепле-тепле сонечко, і що повітря – у січні – вже пахло весною. Я пишу про те, як моя дівчинка вперше малювала олівцями, і яка прекрасна звичка у неї щовечора очікувально дивитися на двері й запитувати, де тятя; і що часом вона може просто сидіти навпроти мене і захоплено повторювати: «мама! мама!», а тоді дзвінко сміятися, коли я відповідаю. Я пишу їй про її досягнення і наші прогулянки, про смішне і ніжне, про любов і вдячність.

Але інколи я мушу розповідати їй про те, що читаю в новинах. Про Волноваху. Про Шарлі Ебдо. Про те, що десь людей убивають жорстоко й беззмістовно. Про те, що навіть там є інші люди – добрі ангели світла, котрі посеред всього того жахіття продовжують рятувати ранених і писати листи найдорожчим.

Я розповідаю своїй дівчинці, що хтось написав у інстаґрамі, начебто світ балансує на межі. І мені так хочеться уявити його канатохідцем, котрий іде над прірвою, з усіх сил намагаючись втримати тростину, що гнеться від тягаря сліз, горя і страждань. Він стоїть, перехнябившись, а ми, такі маленькі, з усіх сил намагаємося доставити на другий бік гирі чогось справді вагомого: простих учинків допомоги, вдячність, невимушену доброту, любов, крихітну буденну радість, красу, щирість, міцні обійми. І світу стає легше, він випростовується, зітхає і ступає ще один крок. Над прірвою.

Але я не можу так думати. Знаю, що то не так. Знаю, що світ уже летить у прірву. Безупину. Знаю, що прекрасні маленькі кроки його не врятують.

Нам у подарунок прийшла зворушлива керамічна картина про трьох зайчаток і їхню маму, котрі ліплять різдвяне печиво під яскраво вбраною ялинкою, - пишу я своїй донечці. То все таке гарне, таке затишне, що я хочу вірити: ось, світові вдалося бодай на мить затриматися; він більше не летить у прірву.

Але він летить.

І лише Віра – точка поза простором і часом; міцна скеля, на яку ми можемо поставити свої ноги. І не боятися.

Я кажу це Богдані й сама стаю сміливішою, бо моя віра міцніє.

А сьогодні ми всі разом ідемо в церкву, де пастор зачитує місце з Писання: «Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватися сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, аніж мати дочасну гріховну потіху. Він наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду. Вірою він покинув Єгипет, не злякавшися гніву царевого, бо він був непохитний, як той, хто Невидимого бачить. (До Євреїв 11:24-27)

І я думаю, що віра – ота точка поза простором і часом – це все, що може врятувати канатохідця. Не знищити прірву, не змусити світ не падати. А просто стати канатом у безпечне місце для тих, хто хоче побачити Невидимого.