То був складний і страшний рік для всіх українців. Скільки разів мені хотілося виписати з себе затамований біль, але не вдавалося. Бо його не можна просто виписати, відпустити, притлумити, проговорити, виговорити з себе. Про нього можна лише щоденно безмовно розповідати Богу в молитві, довіряючи Йому все, всіх. Довіряючи Йому власний сум, розчарування, страх, гнів, безсилля. Довіряючи Йому своє минуле, своє сьогодні, своє майбутнє. Довіряючи Йому тих, кого любиш.

Сьогодні я читала підсумки своїх подруг, котрі стали мамами цього року. І всі вони пишуть про одне: не знаю, як би я пережила цей рік, якби не дар і щастя материнства. Я теж не знаю. І теж несамовито вдячна Господу за Його особливий дарунок для нас з Ігорем, за Богданочку. Ця дивовижна дівчинка, котра народилася майже рік тому, стала найбільшою моєю втіхою, натхненням, таким якорем у радість.

Материнство виявилося справою значно легшою, ніж я собі уявляла, і набагато, набагато приємнішою, ніж навіть насмілювалася мріяти. Правда, у мене теж був складний місяць (і, що цікаво, зовсім не перший). Дануся у 8 місяців почала виявляти separationanxiety: перебралася зі свого ліжечка в наше, а вдень рідко пускала мене на кухню приготувати їсти (а брати її в холодні сутерини було не завжди зручно). Недосип і постійний голод виснажили мене добряче. Довелося їхати до мами в Тернопіль, набиратися сил у зручностях міської квартири. А далі все якось внормувалося. І я знаю, що то дуже, дуже великий привід для вдячності.

Колись у нас з Ігорем було так багато мрій на цей рік, щоби зробити життя Малючки ще комфортнішим і цікавішим. Ми мріяли про будинок, авто, багато цікавих подорожей… Цей рік показав, що все це – не на часі. Але ми побачили, що, насправді, то ніяк не зменшило дитячу радість. І зрозуміли, що нашу – також.

Ми майже не мандрували – хіба в рідний Тернопіль, близький Львів і на землю нашого коріння, до маленького польського містечка Замостя. Але щоденні прогулянки вуличками Збаража, до лісу, джерел, річки, до озера, до замку показали мені, які ми багаті. У нашому місті з’явився новий мер, який, здається, дбає про Збараж, як про власне подвір’я. Кожен залатаний шмат дороги і прибраний сквер наповнював мене вдячністю. І водночас нагадував про міста на Сході. Про людей, котрі приїхали звідтіля і потребують нашої дбайливості.

У нас було багато книжкових радостей. Вийшли три мої дитячі книжки, присвячені, зрозуміло, Данусі. (Малючкин тато, якому раніше присвячувалися всі книжки, навіть не протестував). Цього року я багато писала. Як результат – збірка есеїв готується до друку у видавництві «Свічадо» і має вийти до Львівського форуму.

То дуже особлива книжка для мене. Відвертіша, ніж «Художниця», і водночас затишніша за «Теплі історії до кави» й «Теплі історії до шоколаду». І хоча зовсім «доросла», натхненна Богданою більше, ніж усі чотири мої дитячі книжки. Словом, я її дуже чекаю.

Ми багато бачилися з друзями і знайомилися з новими людьми. У мене було багато знакових зустрічей і розмов. Цей рік навчив особливо цінувати друзів.

Цей рік був дуже складним, але Він був завжди поруч.