Цьогорічний Львівський форум видався навдивовижу теплим (у всіх сенсах). Данусю тішило буквально все (потяг, ааа, квартира, яку ми винаймали, тамтешній душ, прогулянки, люди, особливо діти, ааа, нові книжки й іграшки, і знову цей прекрасний потяг, ааа), ну а ми тішилися разом із нею. Можливістю побути втрьох, теплою погодою, комфортом маленької квартири, чудовими зустрічами і новими книжками, звісно.

Френдстрічка із ФБ ожила, розсіявши рухливі аватарки вулицями Львова. Прекрасні автори й художники презентували свої нові прекрасні книжки. Прекрасні читачі перепиняли на вулицях і вокзалі й просили написати їм кілька світлих слів.

Мені було так дивно усвідомлювати, скільки всього змінилося за останні кілька років. Я пригадувала себе юною студенткою, котра із захопленими очима полювала за цікавими книжками на_останні_гроші й розгублювалася від щастя, запримітивши серед натовпу когось із письменників. А тепер так багато тих письменників – мої друзі чи, принаймні, знайомі. Тепер я теж письменниця і моя фотографія висить на великому постері поруч із обкладинками моїх книжок. Тепер я йду поміж рядів не сама, а разом із найдорожчими в світі людьми і купую книжки не собі, а донечці. Не знаю, як то все могло трапитися зі мною. Як могли так дивовижно втілитися мої мрії. Навіть ті, котрі я не насмілювалася мріяти.

У мене було чотири заходи – зустрічі з читачами, мозковий штурм і презентація нової книжки – і кілька інтерв’ю. Начебто всього нічого, але з малям на грудному вигодовуванням то виявилося доволі нелегко. Спасибі життєрадісній донечці й доброму чоловікові за їхнє терпіння.

Малі читачі розказували свої мрії і запитували, скільки мені років. Один хлопчик навіть припустив, що 56. Ми розмальовували мишенят і багато сміялися. А презентація вийшла такою домашньою, такою щирою і затишною. Коли після презентації підійшла красива пані – переселенка з Донецька, і сказала, що висилає шматки моїх історій донькам, котрі залишилися ТАМ, я ледь стримала сльози. І не можу перестати про неї думати. Вона попросила мене писати про світле. «Про біль є кому писати. А ви пишіть про добро». Я дуже вдячна всім-всім, хто прийшов. Усі ваші чудовезні подарунки вціліли й доїхали до Збаража (окрім шоколаду, звісно), навіть квіти.

Татові вдалося відпочити від напруги останніх місяців, мама назбирала собі натхнення, а наша дівчинка, підозрюю, вже вимріює собі наступну поїздку.  

P.S. Я знаю, багато людей висловлювалися проти того, щоби проводити цей Форум за такої ситуації в країні. Але я така вдячна Богу, що цей Форум таки був. Бо саме за таких обставин усі ці жмені тепла особливо, особливо важливі. Для нас. І для тих, із ким ми будемо ними ділитися.  

*

*

*

*