Сьогодні вранці я розбила свою улюблену вазу. Точніше, одну з трьох її колб. То був подарунок братової дружини. І тест на естетичні смаки для всіх, хто приходив у гості в мій крихітний кабінет. Так багато людей запитували, навіщо це я роблю квітам аналізи, а мені ця дерев’яна рамочка з трьома «медичними» колбами видавалася найдосконалішою вазою у світі.

Останні тижні я отримала так багато відповідей на питання, які ставила давно. Наче довгий період очікування завершився, і прийшли жнива. Результати. Видимі досягнення і нові сходинки. Але щойно я ступила на одну з них, як зрозуміла, що питання примножилися. І вони більші за попередні. Пригадуєте заняття з філософії на першому курсі? І те коло, яке малювала викладачка на дошці? Чим більше знань усередині, тим більша дотичність до невідомого. Я не пам’ятаю формулювань. Пам’ятаю малюнок.

Очікування нових змін принесло чергову переоцінку. Я, така безнадійно сентиментальна (щойно недавно кинула в грубку плетені шкарпетки, які встигли розлетітися на поторсані клубки зеленої вовни просто в мене на ногах; я носила їх так довго, бо в них була історія: коли я опритомніла після наркозу в пологовому, а І. поруч не було, я побачила ці шкарпетки на собі і зрозуміла, що він тут був зовсім недавно і подбав про те, щоб я не замерзла; потім пані, яка сплела шкарпетки для мене, сплела точнісінько такі самі, тільки зовсім крихітні - для новонародженої Дануськи) переглядаю свої маленькі скарби і потроху проймаюся філософією мінімалізму. Серце буде там, де скарб. І краще те серце не обтяжувати горою речей. Навіть дуже рідних, з дуже красивими історіями. Я складаю речі в коробки і віддаю. Залишаючи найнеобхідніше – те, що приносить особливу радість.

Стараюся продумано коригувати пріоритети і пам’ятати, ЩО має справжню цінність. Не шкодувати за втраченими шансами. Вірити, що нові шанси неодмінно будуть. Головне – підготуватися і не проґавити. Стараюся не непокоїтися через дрібниці, не прив’язуватися міцно до матеріальних речей. Віддавати легко. Відпускати легко. Пам’ятати, що навіть улюблені вази б’ються. Бо скло – воно таке. Крихке.

І моє серце теж. Думаю, що неможливо впильнувати спокій серця і водночас тримати під контролем те матеріальне, що мене стосується.

Щовечора виходжу дивитися зірки. Почуваюся такою крихітною, з величезною тягою до пригод і безоднею довіри всередині. Повертаюся до будинку, засинаю при ніжному світлі жовтих гірлянд, прокидаюся в залитій світанковим сяйвом кімнаті… А тоді починається будень. Турботи, клопоти, встигнути приготувати сніданок; ох, Малючка обмалювала стіни не лише в нашій кімнаті, як вивести маркер зі стіни, де ж той перекис; ох, молоко збігло, з чого тепер робити йогурт; знову не встигаю відповісти на всі листи, хоча б на всі робочі; ох, скільки ще там того термінового перекладу, час стікає так швидко; дитина потребує так багато уваги; ох, запрацювалася і не приготувала їжу вчасно, невже я знову дам дитині макарони на вечерю; уже глибоке пообіддя, а я ще не встигла забігти в душ і почистити зуби. Куди поділася безмежна довіра, де ж ті пригоди? Ми сідаємо читати разом, ідемо досліджувати світ, внутрішня радість знову бурлить усередині, забігаємо в гості до дорогих друзів, і я знову забуваю про довіру: пильную гострі кути чужих меблів і скляні вази в досяжності дитини.

Здається, материнство змінило в мені на краще геть усе. Крім осанки (яка ніколи не була бездоганною, але все ж). І крім безтурботності, якої більше немає.

У нас безкінечна, безперервна, практично щоденна вервечка гостей – чудових людей, які надихають і приносять стільки радості. Але увечері, здається, не залишається сил. Узагалі. Ні на що. І я розумію, що баланс усього на світі дається мені так кепсько.

Я розумію, що за все літо гойдалася на гамаку раптом три рази, і то – годуючи дитину. Звечора збирається на дощ, я виходжу забрати гамак, геть знесилена, переставляючи обважнілі ноги, як стара бабуся, і вирішую просто прилягти на хвильку. Скручуюся калачиком, сильний вітер розгойдує мене і яблуневе гілля над моєю головою, я дивлюся догори, а там, поміж листя, небо просвічує зірками. Я бачу, як Ігор вмикає гірлянду й вимикає світло, сам вкладає дитину, бо ж помітив, що я вже геть без ресурсу, а, може, це я йому сама сказала. Лишаюся в темряві на гамаку ще на трохи. Вітер розгойдує сильніше. Ось вона, моя загублена безтурботність.

Я бачу, як втілюються зараз мрії. Навіть найдивніші. Наприклад, мати подружку, яка б любила Різдво так само, як я. Зустрічаю подружку, яка любить зимові прикраси навіть міцніше, і ми не жартуємо, вписуючи «Різдво в серпні» в свій перелік справ на літо.

Поки ми святкуємо, я прошу чоловіка просто відпочити. Погойдатися на гамаку. Почитати. І усвідомлюю, що кажу таке йому вперше за років два. Не знаю, чи сумує він за своєю безтурботністю так, як я. І все ж мені так прикро, що, просячи кілька годин відпочинку для себе, постійно забуваю про нього. Приходжу додому й бачу, що він з такої нагоди розкрив шоколадку, яку йому подарували на День народження. І з’їв половину, залишивши другу мені. Усвідомлюю, що я би з’їла всю.

Колись думала, що чоловік з книжкою – це шалено сексуально. Тепер розумію, що чоловік із губкою для миття посуду – це в мільйон разів сексуальніше. Чоловік, який бере дитину на прогулянку, дозволивши тимчасом мені почитати – безцінно. Проблема в тому, що я ніколи не користуюся такою нагодою. Натомість іду готувати їсти, замітати, розвішувати прання.

Недавно подружка запитала про мої недоліки, які найбільше болять і дошкуляють.  Я не знала, що відповісти, бо їх так багато і я про то ніколи не думаю. Оця вся імпульсивність, ці загострені почуття, ця хаотичність, непрактичність… Але, з іншого боку, саме те дозволяє мені служити іншим. Таким смиренним, таким неповажним служінням. Це спрямовує мене до Нього. І відкриває нові сходинки. На яких – знову ж – так багато питань.