Надійка Гербіш
серпня 07 (Пт) 2015, 11:11
Щоденникове. Про довіру, розбиту вазу, зірки і втрачену безтурботність

Сьогодні вранці я розбила свою улюблену вазу. Точніше, одну з трьох її колб. То був подарунок братової дружини. І тест на естетичні смаки для всіх, хто приходив у гості в мій крихітний кабінет. Так багато людей запитували, навіщо це я роблю квітам аналізи, а мені ця дерев’яна рамочка з трьома «медичними» колбами видавалася найдосконалішою вазою у світі.

Останні тижні я отримала так багато відповідей на питання, які ставила давно. Наче довгий період очікування завершився, і прийшли жнива. Результати. Видимі досягнення і нові сходинки. Але щойно я ступила на одну з них, як зрозуміла, що питання примножилися. І вони більші за попередні. Пригадуєте заняття з філософії на першому курсі? І те коло, яке малювала викладачка на дошці? Чим більше знань усередині, тим більша дотичність до невідомого. Я не пам’ятаю формулювань. Пам’ятаю малюнок.

Щоденникове. Про довіру, розбиту вазу, зірки і втрачену безтурботність

Очікування нових змін принесло чергову переоцінку. Я, така безнадійно сентиментальна (щойно недавно кинула в грубку плетені шкарпетки, які встигли розлетітися на поторсані клубки зеленої вовни просто в мене на ногах; я носила їх так довго, бо в них була історія: коли я опритомніла після наркозу в пологовому, а І. поруч не було, я побачила ці шкарпетки на собі і зрозуміла, що він тут був зовсім недавно і подбав про те, щоб я не замерзла; потім пані, яка сплела шкарпетки для мене, сплела точнісінько такі самі, тільки зовсім крихітні - для новонародженої Дануськи) переглядаю свої маленькі скарби і потроху проймаюся філософією мінімалізму. Серце буде там, де скарб. І краще те серце не обтяжувати горою речей. Навіть дуже рідних, з дуже красивими історіями. Я складаю речі в коробки і віддаю. Залишаючи найнеобхідніше – те, що приносить особливу радість.

Стараюся продумано коригувати пріоритети і пам’ятати, ЩО має справжню цінність. Не шкодувати за втраченими шансами. Вірити, що нові шанси неодмінно будуть. Головне – підготуватися і не проґавити. Стараюся не непокоїтися через дрібниці, не прив’язуватися міцно до матеріальних речей. Віддавати легко. Відпускати легко. Пам’ятати, що навіть улюблені вази б’ються. Бо скло – воно таке. Крихке.

І моє серце теж. Думаю, що неможливо впильнувати спокій серця і водночас тримати під контролем те матеріальне, що мене стосується.

Щовечора виходжу дивитися зірки. Почуваюся такою крихітною, з величезною тягою до пригод і безоднею довіри всередині. Повертаюся до будинку, засинаю при ніжному світлі жовтих гірлянд, прокидаюся в залитій світанковим сяйвом кімнаті… А тоді починається будень. Турботи, клопоти, встигнути приготувати сніданок; ох, Малючка обмалювала стіни не лише в нашій кімнаті, як вивести маркер зі стіни, де ж той перекис; ох, молоко збігло, з чого тепер робити йогурт; знову не встигаю відповісти на всі листи, хоча б на всі робочі; ох, скільки ще там того термінового перекладу, час стікає так швидко; дитина потребує так багато уваги; ох, запрацювалася і не приготувала їжу вчасно, невже я знову дам дитині макарони на вечерю; уже глибоке пообіддя, а я ще не встигла забігти в душ і почистити зуби. Куди поділася безмежна довіра, де ж ті пригоди? Ми сідаємо читати разом, ідемо досліджувати світ, внутрішня радість знову бурлить усередині, забігаємо в гості до дорогих друзів, і я знову забуваю про довіру: пильную гострі кути чужих меблів і скляні вази в досяжності дитини.

Здається, материнство змінило в мені на краще геть усе. Крім осанки (яка ніколи не була бездоганною, але все ж). І крім безтурботності, якої більше немає.

Щоденникове. Про довіру, розбиту вазу, зірки і втрачену безтурботність

У нас безкінечна, безперервна, практично щоденна вервечка гостей – чудових людей, які надихають і приносять стільки радості. Але увечері, здається, не залишається сил. Узагалі. Ні на що. І я розумію, що баланс усього на світі дається мені так кепсько.

Я розумію, що за все літо гойдалася на гамаку раптом три рази, і то – годуючи дитину. Звечора збирається на дощ, я виходжу забрати гамак, геть знесилена, переставляючи обважнілі ноги, як стара бабуся, і вирішую просто прилягти на хвильку. Скручуюся калачиком, сильний вітер розгойдує мене і яблуневе гілля над моєю головою, я дивлюся догори, а там, поміж листя, небо просвічує зірками. Я бачу, як Ігор вмикає гірлянду й вимикає світло, сам вкладає дитину, бо ж помітив, що я вже геть без ресурсу, а, може, це я йому сама сказала. Лишаюся в темряві на гамаку ще на трохи. Вітер розгойдує сильніше. Ось вона, моя загублена безтурботність.

Я бачу, як втілюються зараз мрії. Навіть найдивніші. Наприклад, мати подружку, яка б любила Різдво так само, як я. Зустрічаю подружку, яка любить зимові прикраси навіть міцніше, і ми не жартуємо, вписуючи «Різдво в серпні» в свій перелік справ на літо.

Поки ми святкуємо, я прошу чоловіка просто відпочити. Погойдатися на гамаку. Почитати. І усвідомлюю, що кажу таке йому вперше за років два. Не знаю, чи сумує він за своєю безтурботністю так, як я. І все ж мені так прикро, що, просячи кілька годин відпочинку для себе, постійно забуваю про нього. Приходжу додому й бачу, що він з такої нагоди розкрив шоколадку, яку йому подарували на День народження. І з’їв половину, залишивши другу мені. Усвідомлюю, що я би з’їла всю.

Колись думала, що чоловік з книжкою – це шалено сексуально. Тепер розумію, що чоловік із губкою для миття посуду – це в мільйон разів сексуальніше. Чоловік, який бере дитину на прогулянку, дозволивши тимчасом мені почитати – безцінно. Проблема в тому, що я ніколи не користуюся такою нагодою. Натомість іду готувати їсти, замітати, розвішувати прання.

Недавно подружка запитала про мої недоліки, які найбільше болять і дошкуляють.  Я не знала, що відповісти, бо їх так багато і я про то ніколи не думаю. Оця вся імпульсивність, ці загострені почуття, ця хаотичність, непрактичність… Але, з іншого боку, саме те дозволяє мені служити іншим. Таким смиренним, таким неповажним служінням. Це спрямовує мене до Нього. І відкриває нові сходинки. На яких – знову ж – так багато питань.

 

  • про свекрух і конвалії
  • Про красивих жінок
  • Про часоплинність
  • "Липкі підлоги хороших мам" і мій баланс встигань та невстигань
  • Щоденникове

  • Мене звуть Надійка.
    Письменниця і перекладачка,
    пригодошукачка і мандрівниця.
    Закохана дружина і
    щаслива мама маленької дівчинки.
    Полюю за натхненням
    і з радістю ним ділюся.
    Вірю в дива. Вірю в Ісуса.
    Нові книжки
    Мітки
    100 випадкових фактів, 100днівліта, Bible-based curriculum, free curriculum for preschoolers in Ukrainian, homeschooling, nature study, preschool, rights management, sweet home, travelwithkids, Ukraine, Ігор, Італія, Бог, Богдана, Будапешт, Збараж, Краків, Лодзь, Німеччина, Польща, Про найкраще в місяці, Різдво, Україна, дворічки, дерев’яні іграшки, дитяча бібліотека, для натхнення, домашнє навчання, дошкільнята, Франкфурт, Франція, діти, надихає, навчання, афіша, безкоштовна навчальна програма, листи, люди, мандрівки, материнство, мої книжки, організація часу, презентації, при надії, підсумки, рекомендую, статті, трирічки, труднощі перекладу, фото, цілі, читанка, щоденник, інтеграція біженців, ілюстратори
    Instagram
    Follow
    Підписатися на розсилку
    Visited map

    visited 15 states (6.66%)
    комірка
    студія "ИРІЙ" © 2014