У цій подорожі я майже завжди мала улюблений молескін при собі, але практично нічого туди не писала. Короткі нотатки під фотографіями для рідних в інстаґрамі – ото й усе. Тут я цитуватиму оті «позначки на полях», інколи розказуватиму трохи більше, а часом мовчатиму, зупиняючись на крапці.

Мабуть, ця мандрівка була не для слів. Не для нових книжок. У ній ми гостро переживали тремкість митей і просто – нарешті – були поруч, нікуди не поспішаючи й особливо ні про що не турбуючись. Я виходжувала з себе накопичену за останній рік хвилювань утому і дозволила тілу (і серцю) розпружитися. Не тому, що всі проблеми, страхи й хвилювання раптом зникли. А тому, що я довірила їх Йому і зробила маленьку спробу – хай на цих кілька днів – зосередитися на тому, що Він довірив мені.

«У такі дні, як сьогодні, коли серце розривається від невимовної краси, любові і вдячності, і коли раптом дізнаєшся новини - також невимовно сумні - особливо гостро відчуваєш, яка ти непримітна пташина посеред цих неосяжних просторів. Настільки крихітна, що не можеш вмістити в себе навіть свого суму чи радості, не те що якихось незвіданих таємниць Усесвіту. Сьогодні, коли ми дивилися на ті далекі гори й море (я зі своїм страхом висоти та Ігор з Богданою, котрі насолоджувалися одне одним і нічого не боялися), я думала про вічне і плинне. Ігор розповідав Богдані про королів і давні війни, а вона не брала то до уваги, але дуже тішилася мелодійністю його голосу. Поки ми, дорослі, захоплювалися зведеною на скелі фортецею, вона збирала квіти й траву, бігала за птахами й раділа усмішкам перехожих. Ми говорили про давнину і досягнення людей, котрі досі супротивляються часу, а Богдана мовчки показувала нам, що травинка, котра живе всього лиш кілька місяців, має більший стосунок до невмирущості, до вічності, аніж мури, що пережили кілька століть. Тоді мені думалося, що і моє життя - то просто пара, але що Той, Хто в мені, не має початку, ані кінця».

«…У цій подорожі мені доводилося годувати дитину, споглядаючи різноманітні краєвиди: світло вітражів Дуомо, стіни Колізею, засніжені вершини зі скелі в Сан-Маріно, фрески Сан-Марко, захід сонця за Палацом дожів... Ці місцини на багато століть старші за мене і, мабуть, стоятимуть так само впевнено ще довго після того, як мене вже тут не буде. З іншого боку, мине ще якихось кілька місяців, і я відлучу дитину від грудей. Проте, з точки зору вічності, якраз ці миті, у які я віддаю донечці свою любов, своє тепло, саму себе, важать не менше, ніж століття, у які були стулені докупи оті, скажімо, два камінці праворуч на стіні... Любов залишиться у вічності. Навіть тоді, коли фортеці й гори поруйнуються, а цивілізації змінять одна одну. У голові безперестанку крутяться слова: Бо що є людина, що Ти піклуєшся про неї? Але Ти ж так сильно піклуєшся...»

«Однією рукою я тримаю крихітну ручку своєї доні, іншою - червоні балетки, адже йду босоніж. Пісок м'який і ніжний, вітер солоний і розкуйовджує мені волосся. У наших з І. кишенях - мушлі, а пальці пахнуть свіжим розмарином. Я хочу пам'ятати ці миті, щоби повертатися до них whenever мені потрібно буде трохи безтурботності». 

Я так вдячна Богу за те, що Він ніжно говорив до мого серця під час цієї мандрівки. За довіру і легкість, котрі дав мені як подарунок. За охорону й турботу про безліч щоденник дрібниць. За радість любити. І знати, що тебе люблять так само безмежно, без жодних навіть умов.