У кишенях наших курток досі пісок і мушлі з узбережжя Адріатики, а на обличчях і кистях рук – південна засмага. Наша дівчинка перестала боятися бігати на вулиці [за голубами], сміливіше усміхається незнайомцям і махає їм ручкою «чао-чао». А ще вона захопилася гондолами.

Лише у цій подорожі, залишивши клопоти, роботу й побут удома і знову відчувши потребу в щоденних дивах, я усвідомила, стільки напруги носила в тілі й голові останній рік. І ми намотували кілометри пішки, несучи крихітку Данусю на плечах, тримаючись за руки, і заново вчилися просто бути разом, не поспішаючи й не турбуючись про тисячі дрібних важливих справ. Вчилися не говорити про сумне – хоча б на трошки, вчилися безперестанку дякувати. За кожен відрізок дороги, який ми вдало подолали, за смачну їжу, за те, як солодко спить наша донечка у когось із нас за плечима.

Коли ми мали від’їжджати, моя подружка написала, що молиться, аби ця подорож зблизила нас із Творцем та одне з одним. Маю підозру, що її молитви таки затвердила Небесна Канцелярія.

 Якось ми загубилися в Мілані серед ночі – і з того часу запровадили собі неоднозначну традицію блукати в кожному місті. І, звісно, знаходитися. І їхати далі. Наш маршрут проліг через Мілан-Рим-Ватикан-Ріміні-Сан-Маріно-Венецію, із кількома днями для кожного міста.

Поблукавши півдня Венецією і островом Мурано на самоті, поки Ігор і Дануся гойдалися на кониках біля кемпінгу, я переконалася, що самотня мандрівниця всередині мене пішла на пенсію, тому що ті кілька годин видалися мені найдовшими за всю поїздку і абсолютно беззмістовними. А ще зробила парадоксальне відкриття: мандрувати з дитиною значно легше і приємніше, ніж самостійно. Правда, доводиться тягати за собою горщик, зате абсолютно змінюється ракурс споглядання світу й узагалі світовідчуття.

Ці два тижні здавалися такими довгими, поки тривали, а зараз я ніяк не можу оговтатися: коли це вони встигли злетіти?  Мабуть, я ще багато ділитимуся тим, що ми знайшли для себе в цій мандрівці. А зараз нехай тут просто буде фотографія з вечора напередодні вильоту. Бо саме там, на тому острові, мені було дуже добре. Дануся спала у візочку, а ми стояли, обійнявшись, і мріяли вголос. Хотіла дописати, що доведеться просити подружку написати клопотання до Небесної Канцелярії, аби ті мрії таки здійснилися, але ж я точно знаю, що Великий Керівник чує благання кожнісінької Своєї дитини, і навіть мої – зокрема.