Моє життя доволі непостійне: ми живемо на дві країни (причому, наш стиль життя в кожній із них докорінно інший), наш графік залежить від робочих змін чоловіка, моя власна робота, як жартує чоловік, полягає в тому, щоби «писати книжки, задерши ноги, а потім їздити у всякі красиві міста їх презентувати», донечка не ходить до садочка, та й індивідуальний графік в університеті не передбачає рівномірного розподілу навантаження.

Тож часом я просто гублюся, не знаю, за що хапатися, хвилююся-дратуюся й забуваю, як воно: примножувати радість. Тому оці маленькі ритуали – вранці, впродовж дня, увечері й уночі (я вже казала, що наш графік дуже дивний?) дають хоч якесь обрамлення нашому дню, заземлюють і не дозволяють зовсім загубитися в метушні.

Недавно, читаючи думки однієї з улюблених блоґерок про її ранкові ритуали (власне, цей її запис і надихнув мене записати свої) на більшість її пунктів я піднімала своє горня з какао на знак «будьмо!», кивала чи навіть пускала сльозу: «ох, посестро». Дуже раджу до прочитання текст Бетані, а я поки розкажу про наші ранки.

Підніматися раніше за решту мені майже ніколи не вдається. Але вранці Богдана захоплено грається ляльковим будиночком чи лєґо, а чи всім на купу (герої будиночка й лєґо відтворюють наші діалоги й пригоди, ох, де мої серветки!), а я йду на кухню, п’ю воду й відчиняю вікно.

Ранкова «зарядка»- це те, що я ігнорувала все своє життя. Даремне, звісно. Тепер це розумію і намагаюся втягнутися в щоденний ритм. Ігор сміється, що то в мене не зарядка, а розігрів перед нею, але хай радше так. Мене це бадьорить, а осанка хоч трохи поліпшується.

Звісно, було би приємніше приходити на вже чисту кухню. Але так буває не завжди – з різних вечорових причин. Тож частенько ми з Данусею беремося до прибирання («мам, можна тобі допомогти?» звучить безкінечно, тож усю роботу доводиться ділити навпіл; ну, навпіл тут – дуже образне твердження), готуємо сніданок і сідаємо їсти й пити какао.

Колись мене дуже вразило, як одна пані поділилася найтеплішим спогадом свого дитинства: вона ніколи не їла сама. Хтось із рідних завжди складав їй компанію. У цьому справді є щось особливо кльове: сидіти поруч, їсти разом, говорити, сміятися… таке собі щоденне побачення.

Поки Дануся їсть, а я п’ю своє какао, я читаю їй уголос Псалми. На це мене надихнули, зокрема, книжки з серії Лори Інголс-Вайлдер. Діти з геть малючого віку знали на пам’ять Псалми й Приповісті, а також багато інших віршів із Біблії. А в канадській початковій освіті сторічної давності знання псалмів і приповістей напам’ять було однією з (численних, мушу зауважити) вимог до вступу в перший клас. (Серед інших прекрасних вимог – розрізняти пташок своєї місцевості за піснею, орієнтуватися в сторонах світу і т.д.). Тож навіть якщо ви не релігійна родина – читання Псалмів і Приповістей (як, зрештою, Біблії назагал) – чудова освітня практика. І величезне джерело натхнення.

Далі Дануся просить мультика, але я вмикаю його лише тоді, коли вона прибере свої іграшки. У процесі прибирання вона найчастіше захоплюється грою, тож мультик відкладається, а в мене є час на власне читання – ні, ще не пошти й не соціальних мереж.

Як влучно зауважила Бетані, важливо почути власний голос перед тим, як побачити, що роблять інші. Зосередитися на найважливішому, відчути пріоритети, наповнитися радістю й упевненістю, захистити внутрішній стержень від «неправих в інтернеті», гг. Навіть інстаґрам може перетворитися з джерела натхнення на ескапізм, і я не одноразово помічала то за собою (особливо, коли треба було втікати від гори немитого посуду, нерозвішаної білизни чи недописаного конспекту).

Тому я теж читаю Біблію і хороші книжки. (На черзі К.С. Люїс, так, той самий, який написав чудові «Хроніки Нарнії», цього разу – «Mere Christianity», «Просто християнство».) Інколи записую щось. Молюся. Перечитую свої мрії й цілі на рік.

П’ю воду – про яку теж маю властивість забувати впродовж дня.

Лише тоді в моє життя (якщо, звісно, я не піддалася спокусі раніше) вривається потік інформації з інтернету. У моєму випадку дуже важливо стримувати його до певного моменту. Хоча, як любить жартувати мій чоловік, я працюю з дому, задерши ноги, моя робота полягає не лише в тому, щоби, власне, писати книжки, попиваючи каву й заїдаючи шоколадом з горішками.

Моя робота насправді крутиться довкола книжок, але – ну, не рукописами єдиними. Усі ці довколокнижкові проекти, та й сам процес підготовки книжки, забирають чимало часу. Зокрема тому, що моя робота - це велика (або дуже велика) кількість листів. Це велика кількість фотографій на опрацювання. Це підготовка магістерського «тезису» і, відповідно, багато книжок, які треба «перелопатити».

А враховуючи те, що поруч постійно – Дануся, це ще й безкінечне приготування їжі, прогулянки, ігри, читання книжок, прибирання й прання.

На щастя, мій комп’ютер – тугодум. І тут пригадується Лоралей з «Дівчат Ґілмор», яка пояснювала своїй матері: «нам подобається повільний інтернет: ми відкриваємо сторінку, робимо каву, готуємо бутерброди…» - ну а я, поки мій комп’ютер обдумує чергову операцію, смажу млинці, мию холодильник, витираю стіл, йду в душ і відповідаю на стопіцот питань: день почався.

(Дуже перепрошую за такі прилизані фотографії для геть неприлизаного запису: насправді, нинішній ранок вислизнув з рук ще до того, як я встигла взяти фотоапарат).