Усередині моєї голови виснувався великий філософський трактат про щастя, відповідальність і вдячність. Але я не напишу його тут сьогодні. Бо прийшовши додому з такою усмішкою, що аж потилицю зводило, аж задихаючись від радості, прошепотіла чоловіку: - Мене звати Надійка, мені 32 роки і я встигла зробити чверть мільйона соціально відповідальних проектів. А тепер я просто хочу бути щасливою! - То що, завтра повітряна куля? - запитав мене він, іронізуючи хіба що зовсім трошки. Учора ввечері в парку я знесилено плакала, розповідаючи подрузі про лодзький досвід дипломатичної (у прямому сенсі) розмови, який досі болісно мене визначає. Там вона щось прошепотіла своєму чоловікові - і ось, сьогодні моє світанкове щастя було абсолютним.