Усередині моєї голови виснувався великий філософський трактат про щастя, відповідальність і вдячність. Але я не напишу його тут сьогодні.

Бо прийшовши додому з такою усмішкою, що аж потилицю зводило, аж задихаючись від радості, прошепотіла чоловіку:

- Мене звати Надійка, мені 32 роки і я встигла зробити чверть мільйона соціально відповідальних проектів. А тепер я просто хочу бути щасливою!

- То що, завтра повітряна куля? - запитав мене він, іронізуючи хіба що зовсім трошки.

Учора ввечері в парку я знесилено плакала, розповідаючи подрузі про лодзький досвід дипломатичної (у прямому сенсі) розмови, який досі болісно мене визначає. Там вона щось прошепотіла своєму чоловікові - і ось, сьогодні моє світанкове щастя було абсолютним.

Спогад про слова товариша, професійного пригодошукача, "обіцяю в наступному житті познайомитися з тобою раніше і навчити тебе всяких хлопчачих штук", сказані мені якийсь місяць тому, так тепло усміхає щоразу, зринаючи в свідомості - тільки ж я не вірю в реінкарнацію і не хочу чекати будь-якого з наступних життів! Хочу вже. Сьогодні. Не обов'язково хлопчачих, але усіх цих wild-and-free штук. Багато. На просто бути щасливою. Навіть якщо в цьому немає жодної соціальної відповідальності.

Тим паче, що вона, здається, таки є. Бо уявіть собі просто, якби всім довкола аж потилицю зводило від усмішки. Тому - я почну.