18 січня (Нд) 2015, 17:36
Про Віру і Невидимого
Я пишу своїй донечці у щоденнику про наші тихі будні. Про те, що якогось дня надворі було тепле-тепле сонечко, і що повітря – у січні – вже пахло весною. Я пишу про те, як моя дівчинка вперше малювала олівцями, і яка прекрасна звичка у неї щовечора очікувально дивитися на двері й запитувати, де тятя; і що часом вона може просто сидіти навпроти мене і захоплено повторювати: «мама! мама!», а тоді дзвінко сміятися, коли я відповідаю. Я пишу їй про її досягнення і наші прогулянки, про смішне і ніжне, про любов і вдячність. Але інколи я мушу розповідати їй про те, що читаю в новинах. Про Волноваху. Про Шарлі Ебдо. Про те, що десь людей убивають жорстоко й беззмістовно. Про те, що навіть там є інші люди – добрі ангели світла, котрі посеред всього того жахіття продовжують рятувати ранених і писати листи найдорожчим.