У кишенях наших курток досі пісок і мушлі з узбережжя Адріатики, а на обличчях і кистях рук – південна засмага. Наша дівчинка перестала боятися бігати на вулиці [за голубами], сміливіше усміхається незнайомцям і махає їм ручкою «чао-чао». А ще вона захопилася гондолами. Лише у цій подорожі, залишивши клопоти, роботу й побут удома і знову відчувши потребу в щоденних дивах, я усвідомила, стільки напруги носила в тілі й голові останній рік. І ми намотували кілометри пішки, несучи крихітку Данусю на плечах, тримаючись за руки, і заново вчилися просто бути разом, не поспішаючи й не турбуючись про тисячі дрібних важливих справ. Вчилися не говорити про сумне – хоча б на трошки, вчилися безперестанку дякувати. За кожен відрізок дороги, який ми вдало подолали, за смачну їжу, за те, як солодко спить наша донечка у когось із нас за плечима. Коли ми мали від’їжджати, моя подружка написала, що молиться, аби ця подорож зблизила нас із Творцем та одне з одним. Маю підозру, що її молитви таки затвердила Небесна Канцелярія.