За вікнами розкішний серпень, а я саме пакую сімейні наплічники для тривалих мандрів, але телеграми від осені приходять усе частіше: про неї (і виклики, які вона завжди приносить) неможливо не пам’ятати. Цьогоріч у мене знову дуже дивний статус: викладачки в декреті + студентки стаціонару. Тож цей запис просто мусив з’явитися тут саме тепер. Хоча, навіть не тому. Перші пожовклі листя у підніжжя лип, що вишикувалися в старій алеї, перші порції холодно-хрусткого повітря вранці, перші затяжні дощі – усе це вселяє жагу до пізнання нового. Відчуття першого дзвоника ніколи не вивітрюється – воно накочує хвилями щороку в один і той же час, усвідомлюємо ми те чи ні.