То був складний і страшний рік для всіх українців. Скільки разів мені хотілося виписати з себе затамований біль, але не вдавалося. Бо його не можна просто виписати, відпустити, притлумити, проговорити, виговорити з себе. Про нього можна лише щоденно безмовно розповідати Богу в молитві, довіряючи Йому все, всіх. Довіряючи Йому власний сум, розчарування, страх, гнів, безсилля. Довіряючи Йому своє минуле, своє сьогодні, своє майбутнє. Довіряючи Йому тих, кого любиш. Сьогодні я читала підсумки своїх подруг, котрі стали мамами цього року. І всі вони пишуть про одне: не знаю, як би я пережила цей рік, якби не дар і щастя материнства. Я теж не знаю. І теж несамовито вдячна Господу за Його особливий дарунок для нас з Ігорем, за Богданочку. Ця дивовижна дівчинка, котра народилася майже рік тому, стала найбільшою моєю втіхою, натхненням, таким якорем у радість.