Кілька днів тому моя дорога подруга повернулася додому після року служби медиком на Східній Україні. Щоби потішити Оксанку, ми замовили в нашого улюбленого майстра дещо дуже особливе для неї. Оксанка випадково прочитала моє листування з її мамою, тож сюрприз не вдався. "Попроси майстра поставити на виробі своє тавро, - каже мені Оксанка. - Через років 50 його роботи збиратимуть колекціонери". 
Мене вражає, як тендітна дівчина, пройшовши ВСЕ ТЕ, залишилася такою мрійливою і оптимістичною. І я, разом із нею, мрію, як колись, років через 50, якийсь особливо затятий колекціонер проситиме Богдану продати йому коня за шалені гроші. А Богдана співчутливо похитає головою, усміхнеться і відкаже: "Це була моя улюблена іграшка і улюблена іграшка моїх дітей. Тепер це - улюблена іграшка моїх внуків. Я тішуся, що у вас такий прекрасний смак, але коня не віддам, пробачте". А ви мрієте про те, якими будуть Україна й українці через 50 років?