Ці дні настільки про любов, про дорогих дівчаток і про безтурботність літа, що я майже забуваю дієслова і пишу суцільними прикметниками. Ця бонусна фотографія – авторства неймовірної фотографині Оксани Тисовської (ось її авторська сторінка у фб, на якій з’являються фотокартки, які радше нагадують картини чи поезію). Мені здається, саме вона якнайкраще передає мій настрій цих днів.  

День чотирнадцятий. Я опрацьовувала ці фотографії, поки моя донечка бавилася в м"яча зі своєю прабабцею у дворі мого дитинства. Приїздила мама, забігала Данусина тітонька, приходили улюблені дівчатка і, як завжди, принесли нам море радості.

Поки падав дощ, ми палили свічки, гралися дерев"яним будиночком і читали книжки - одну за одною. Я дивилася на всі ці чудесні дрібниці, які наповнюють наш дім, і з любов"ю згадувала надзвичайних людей, які нам їх подарували. Цей маленький світ наповнений затишними спогадами. 

А тоді почалася гроза - теж якась казкова.

День п’ятнадцятий. Для дитини тут час летить дуже швидко й легко. Багато простих ігор, смакоти, «домашка» в рідній церкві. І пакунок із новими книжками на десерт.

День шістнадцятий. Полуниці, суниці, чорниці, вишні, черешні, смородина… Коротка road-trip з улюбленими дівчатками, неймовірні краєвиди, пікнік у лісі, корови, перше дитяче озеро, де можна бігати босоніж… І ця дивовижна фраза Данусі до Наталі, яка мене, м’яко кажучи, шокувала, ну бо ж 2 і 4: «Тьотя Наталя, а можна вас попросити водУ?»

Удома ми розгойдували одна одну на гамаку – по черзі, потім гойдались разом, співали дуетом «Масік ня нєбі» (ну, це ми робимо часто) і робили купу всіляких дрібниць, які так зближують і запам’ятовуються не окремими митями, а тлом. Таким світлим і безтурботним тлом.

День сімнадцятий. Ми прокинулися й довідалися, що наші дорогі дівчатка, Наталя й Софійка, уже приготували нам сніданок: два види налисників й трохи фруктової смакоти. Мої літні мрії здійснюються, інколи навіть у такий от спосіб: я хотіла підготувати вечерю в кошику для якоїсь утомленої мами, а до мене самої прийшов сніданок у кошику від Наталочки – до речі, його привезла вранці на велосипеді її донька Софійка.

Приїхала моя мама – і я вирушила до Тернополя. Манікюр-педикюр за дівчачими теревенями, книжки в книгарні й макарони від «Настя спекла» для улюблених київських дівчаток. А потім ще одна моя дивовижна тернопільська подружка, дізнавшись про мою нічийність перед дорогою до Києва, примчала з малою дитиною і купою своїх картин на таксі із гостей, щоби бути разом і провести мене на потяг о 12 ночі. Дорогою мені трапилися чудесні письменниці Ганна Осадко і Оксана Куценко з донечкою, тож наш вечір перетворився на щось дуже тепле й балакуче. А потім ми з маленькою Вікусею танцювали неподалік драмтеатру майже до півночі.

Ох, ви не уявляєте, як сильно все це про любов. І, як то часто буває, усі фотографії з того дня розмиті. 

День вісімнадцятий. Інтерв’ю на радіо «Культура» й презентація «Венеції» в книгарні «Є» були дуже радісними подіями, але радше як приводи зустрітися з іще великою кількістю дорогих людей. Наталочка з Андрієм і їхні гостинні «ластів’яче гніздо» і машинка, Оксанка з Лесею – королеви затишку, Любочка з діточками, Оксамитка, Юлечка, несамовито чудова Богдана Бондар (нарешті ми побачилися наживо!) і ті неймовірно теплі й затишні люди, з якими ми розвіртуалилися під час презентації й опісля неї. І ці прекрасні подаровані маки!!! І записник (Аліно, у мене закінчився попередній і саме з тієї причини я відкладала написання нової казки, уявляєш!), і зошит із казками, писаними від руки, і листівки-обійми-розповіді, і подарунки для Данусі. Ох.

Смачний і балакучий обід з цією дивовижною кількістю чудесностей (я попереджала, що можу писати виключно прикметниками), морозиво в парку, довга дорога в лагідну хатинку (востаннє я там була ще три роки тому, вагітна Данусею!), собаки-розмови-сміх-фотосесія-багато повітря і краси. І шалений щем. Бо так сильно за цим усім скучила.

День дев’ятнадцятий. Ранній підйом, прощальні обійми, приємна дорога до вокзалу. Кава-книжка-краєвиди з вікна в інтерсіті. Листівки в поштовій скриньці. І Дівчинка, яка мене дуже чекала вдома. За півтора дня моєї відсутності вона навчилася самостійно педалювати на велосипеді й пізнала основи агрономії: годує курчат (на фото - разом із прабабусею), рве для них травичку, переказує мені, що треба щось робити з жуками.

Коли я побачила через вікно нашої спальні червону малинку в саду й сказала про це дівчинці, вона довго й голосно кричала «Алілуя!», а тоді наминала ту малину за обидві щоки. Сільське життя особливо прекрасне влітку.