Минулих вихідних нашій маленькій сім’ї виповнилося 10 років. Цілих 10 років, хто б міг подумати. А якщо сюди доплюсувати ще рівнісінько три роки наших стосунків, то взагалі здається, що ми разом уже півжиття. Та які там півжиття – піввічності!

За цих 10 років я так багато писала про нас, особливо в річниці, що тепер от геть не хочеться багатослів’я. Недаремно ж я надумала цим поділитися тут аж через 8 днів! Ну от що можна сказати ще – із несказаного досі? Навіть не знаю. Просто дуже вдячна Богові, що цей шлюб відбувся. І що триває. І що в цих стосунках мені так просторо й світло. І що цей мій чоловік не перестає щоденно казати мені, як йому щасливо, що одружився зі мною (а як тут перестанеш? я ж щодня його запитую, чи він щасливий-закоханий, чи не шкодує про своє рішення, чи повторив би він такий крок знову і всяке таке; і якщо раніше ці питання народжувалися зі страхітливої невпевненості в собі, зараз вони стали якоюсь такою звичною сімейною розвагою, якої не хочеться позбуватися навіть хоча б заради сміху, який вона приносить).

Якраз напередодні святкування видання «Доба» взяло в мене інтерв’ю, де було й питання про любов. І, здається, це було дуже доречно.

А взагалі, напевно, кожен шлюб можна охарактеризувати кількома словами, особливо притаманними саме йому. Тоді наш – це диво, вдячність і прийняття. У світі дуже мало людей, з якими я почуваюся настільки прийнятою, настільки собою. Думаю, у випадку Ігоря все точно так само.

Словом, то все, що я можу сказати зараз. Бо усе решта – то не слова, а та тиха любов, яка може виявлятися лише в маленьких щоденних учинках і усміхнених очах.