Цей тиждень – про відповіді й мамині молитви. Данусина бабуся напередодні від’їзду в Африку смутилася: «Як ви тут дасте собі раду, дівчатка? Але Бог обов’язково пошле вам якусь допомогу, точно знаю». Саме це Він і зробив.

День двадцять сьомий.

Дануся жваво тішилася бабцею Танею, яка залишилася ночувати, і читала з нею книжки навіть за сніданком. Та бабця поїхала дуже рано, а мамі від того стало страшенно сумно. Але подружки – це такий витвір Божої любові! Узагалі, тільки найкращі дівчата забігають в гості вранці з кавою у термосі й морозивом, забирають твою дитину до себе в обід, щоби побавити, а ввечері везуть в поле дивитися захід сонця. Власне, це короткий переказ нашого дня – завдяки Наталі й Софійці.

Але було ще дещо важливе: приїхав Данусин дідусь, наносив піску в нову пісочницю, поставив будиночок у саду, жонглював фарбами й возив дівчинку машиною. Уночі шаленіла гроза, дівчинка спала, а мама працювала над новою книжкою. Багато натхнення і свіжий контракт – неабиякі мотиватори. 

День двадцять восьмий.

Багато роботи (читай: багато натхнення) і приїзд дорогих дівчат – Ілонки з Вікусею. Так, три мами і три їхні доньки гостювали одні в одних, а тоді влаштували затишний sleepover у нашому будинку. Я знесилено пішла спати раніше, поки дві інші мами теревенили собі до глупої ночі.

Дівчата – це круто.

День двадцять дев’ятий.

День видався непростим: багато термінової роботи і багато стресу – веселі дитячі забави біля наших стрімких сходів викликають в мене тремтіння. Усе, чого я хотіла – це спати в гамаку, але довелося швидко збиратися. Оскільки відповідь на мамину молитву прийшла: Данусин дідусь приїхав, щоби завезти мене до стоматолога й заодно набавитися з внучкою. Я вперше за 5 років лікувала зуби, боялася. Але в мене прекрасний стоматолог (я захоплююся його педантичністю ще з гімназійних років), тож усе минуло добре. Увечері ми навіть встигли на домашку, їли смачні кекси в друзів, бачили їжачка в їхньому саду, а додому прогулювалися в компанії улюблених дівчаток.

«Я скучаю за татом,» - сказала мені моя дівчинка. Здається, ми вже лічимо не дні, а години до зустрічі.

День тридцятий.

Дідусь-стоматолог-улюблені дівчатка. Я вперше за багато-багато-багато днів дозволила собі заснути вдень з Данусею. А тоді був вечір. І ось це – копіюю з ФБ, там встигла занотувати швидше:

«про миті, які хочеться закорковувати, роздруковувати на великому полотні, зберігати в серці, як коштовність.
ми виходимо увечері надвір удвох з Данусею - виливати воду з маленького басейника, забирати коцики й книжки.
вона - босоніж, без клаптика одягу на собі (інколи я думаю, що найщиріше дитинство - те, що з відголосками Едему).
небо таке глибоке, ґранатОве, але вже де-не-де помережане зірками: "мамо, дивись! я бачу зірочку! о, ще одна зірочка! дивись, мамо, дивись!"
кумкають жаби, сюрчать коники й цвіркуни, десь далеко перегавкуються собаки. повітря - прохолодне, насичене ароматами саду, ніжне-ніжне (я готова піти на курси знавців запахів тільки заради того, щоби розкласти цей запах на слова!). ми вимацуємо малинки в темряві, тоді лягаємо в гамак, пригорнувшись одна до одної, розглядаємо зірки поміж листям яблуні й черешні і ведемо глибокі теологічні бесіди.
- мамо, а де Бог? Бог на небі?
- і на небі також. і тут, у моєму серці. і в твоєму.
- Він сховався? я Його не бачу!
- і я не бачу. але Він поруч.
- Бог створив зірочки?
- так, і тебе теж Бог створив.
- а чому Бог створив Бодяню?
- бо я Його дуже про це просила.
- привіт, Бог, де ти там? ой, комарчики, мамо! мамо, уже темно, треба лягати спати! мамо, я хочу в кімнату! мамо, давай обійматися!
ми втікаємо від комарів, цвіркуни продовжують сюрчати, зірки нам підморгують, а захований Бог десь дивиться на нас і, напевне, усміхається.»

День тридцять перший

Перший місяць літа – в скриньку радісних спогадів. Більше третини мрій увінчані щасливими галочками. Інколи побут буває ох яким непростим і взагалі ми шалено сумуємо за нашим татом. Дівчинка бере мою руку, каже, що це тато, щоби за звичкою обіймати спросоння нас обох.

У цей день не було нічого визначного. Дануся бавилася в басейні, гойдалася на гойдалках (тепер же на подвір’ї – мікроскопічна версія Діснейленду), будувала-руйнувала пісочні замки, малювала фарбами у пісочниці, ліпила з пластиліну. Я пробувала розмальовувати «Чарівний сад» - подарунок Ілонки. Трохи працювала. Навіть вчилася трохи. Ми читали книжки, співали пісні, гойдалися в гамаку. Увечері запалили свічки й гірлянди. Нам було дуже затишно.

Я дочитала прекрасну «восьму Енн» (восьмий том легендарної історії про дівчинку Енн та її родину авторства Люсі-Мод Монтгомері в розкішному перекладі Анни Вовченко). Попередні томи я читала напередодні вагітності-вагітною-годуючи Данусю грудьми чи вкладаючи її спати. Це була така дивовижна терапія в період страшних новин із зовнішнього світу. Натомість, ця восьма книжка – про війну, біль, смерть, але й про любов, відвагу, надію. Я плакала практично весь час, поки читала. Але не відклала книжку вбік. Так добре, що вона є – зараз вона надзвичайно потрібна.  

День тридцять другий

Ми прокинулися на світанку – у кімнату залетіла «муха-цьокотюха». Навіть коли ми її прогнали, засинати було ніколи: приїхала тітонька Оля, а я вирушила до Львова. Спека була скажена, але мета подорожі виправдовувала всі ці терпіння. Ми нарешті зустрілися з прекрасною Христиною Содоморою і її родиною. Христина принесла мені свіжий примірник одного з моїх улюблених українських журналів, «Кани», з моїм текстиком усередині. Кава була смачна, а «Шоколадна майстерня» - як завжди, надто спокуслива.

А потім почалася презентація – третя українська презентація «Венеції з Чарівним Атласом». Одна з моїх улюблених поеток, Катерина Міхаліцина, модерувала зустріч, тож розмова не могла би вийти нудною :-)Просто навпроти сцени сиділа моя рідна сестра, з якою ми познайомилися не так аж давно (якихось 12 років тому), але яку я дуже люблю і якою пишаюся (ще би, вивчити арабську й перську!). Львів’яни, як завжди, дивовижні, і я така вдячна, що от уже кілька років у мене час від часу з’являються нагоди приїхати до них. І що вони щоразу книжкові :-)

А ще так нестримно радісно від того, що з самісінького початку збаразького літа в моєму кабінеті завжди є свіжі квіти – попри те, що чоловік у ці дні далеко. Щасливо бути письменницею :-) 

День тридцять третій

Церква, злива – навдивовижу приємна, молодіжний дівчачий клуб у нас удома, довгі розмови з подружкою.

А ще – як то добре завжди мати лупу в сумці. А то ж ніколи не знаєш, коли тобі чи твоїй дитині сяде на руку сонечко.