День двадцятий. Цього тижня я намагалася активніше зануритися в свою натхненну роботу: поки дитина гралася поруч своїм казковим дерев’яним будиночком (цей будиночок – чи не найкраща інвестиція літа), перебирала сувеніри в моєму кабінеті – подарунки дорогих друзів, читачів, мої маленькі спогади, привезені з далеких країн. Або поки вона спала. Якщо я сама в той час не читала восьму, завершальну, частину історії про Енн, не спала також і не мріяла, лежачи під крислатою старою яблунею в гамаку.

Вранці приїжджала мама, а увечері ми з Данусиком поїхали в село, де виріс її татко. Там дівчинка бігала дорогою, порпалася в землі, наче в пісочниці, куштувала парне молочко, виглядала корів, коників, лелек і з превеликим захопленням слухала пісню соловейка. Ну і, звісно, розкошувала любов’ю бабусі й тітоньки. 

Той день видався похмурим – але ж то найкращий час писати нові казки. Коли дівчинка заснула після маленької подорожі, я перебирала фотографії й нотатки в кабінеті, щоби, нарешті, зробити перші замальовки до казки.На корковій дошці поруч із моїм столом - мапа Сент-Емільйону, поруч із ноутбуком - красивущий записник з поки порожніми сторінками, чорнильна ручка, букет троянд і наш з І. портрет. А ще чай, полуниця і чергова порція торта.

День двадцять другий. «Чому? Чому? Мамо, чому?» - маленькій дівчинці все треба знати. Вона босоніж біжить через усе подвір’я перевіряти поштову скриньку – і знаходить там чудесні листівки, журнали, спеції з далекої Азії. Ми разом збираємо овочі й зелень на городі – духмяні, розкішні – й несемо на кухню, де я готую усілякі там рагу. «Це базилік, - прибігає маленька дівчинка до прабабусі, - і це базилік також, дивись!» Вона нюхає все по черзі: молодий часничок, петрушку, базилік, селеру, кріп, а тоді навіть крихітні кабачки й морковку. Перебирає пальчиками цибулю й картоплю. І зі смаком потім їсть.

Залюблена в свою дев’ятирічну подружку Софійку (Софійтю) і її маму. Ці дівчатка – наша велика любов і натхнення. І живуть зовсім поруч. Хочемо їх забрати з собою в Лодзь, принаймні, на наступні два семестри.

День двадцять третій. Увечері приїхала тітонька Оля – і в мами Надійки (Нядіки) видався дуже натхненний робочий вечір. Я закохана в кожнісінький проект, у якому зараз працюю. По вуха. І від того так добре. Жонглюю чернетками рукописів, не встигаю приборкати запал. Приїхали нові книжки, я замовила ще кілька і запланувала покупку ще малої купки на суботу. 35 книжок нових за 25 днів літа – це круто. Але ми ж дуже скучили. І 15 – на подарунки. Тепер треба робити паузу й чекати ще однієї книжки, яка вийде аж у кінці липня. А далі – залишати гаманець удома, коли випадає зайти до книгарні.

День двадцять четвертий. Вечір видався щонайчудеснішим: у моєму крихітному кабінетику зібралися 5 дітей і 6 дорослих. Розмови, сміх, історії, молитви, гітара, пісні, багато смакоти. Я до смакоти не причетна: про те, що в нас буде домашка, я довідалася за кілька годин до неї, коли Дануся спала, тож вибігати кудись я б не встигла. Зате Наталя спекла кекс і принесла шоколад, а Оксанка – багато смачного печива. Добре мати таких дівчат! Майстер по дереву, Андрій, привіз книжкову етажерку в Данусин дерев’яний будиночок і дістав мій ровер з горища. Тож коли всі розійшлися, а залишилися лише ми з Данусею, Наталя і Софійка, я їздила вечоровими вулицями, не чуючи під собою землі. І то був кайф.

Важливі розмови до півночі, поки діти весело граються разом, спільне споглядання глибокого неба, змережаного зірками (Бог створив небо і зірочки – переконує всіх Дануся, очевидно, посилаючись на віршик із дитячої Біблії «на початку Бог створив небо і землю») під кумкання жаб, ця пахуча нічна прохолода і відчуття підтримки й міцної любові. Ох, як мені того всього бракувало в Лодзі.

День двадцять п’ятий. Мабуть, тут найдоречніше буде зацитувати запис у ФБ з того дня:

* вранці сусід забіг лагодити кулер.
* на тернопільській презентації було відчуття, що ми всі - давні знайомці, хоча більшість присутніх я бачила вперше.
* дівчинка, яка приїхала на презентацію з малим сином аж із Вінниці, не мала прихистку на ніч - я написала повідомлення тут, і ще інша дівчинка, з якою ми колись встигли лише раз списатися, коли вона подарувала мені жменьку добрих слів про мої книжки, запропонувала спершу зняти номер у готелі, а тоді забрала їх додому до сестри.
* мені ж вона принесла ніжну троянду в Мамонт (де премила, безкінечно привітна офіціантка всіляко догоджала зворушливо бешкетливому хлопчику, а тоді сфотографувалася з нами на прощання), і в маршрутці старший пан поступився мені місцем: "бігом сідайте з тою квіткою, вам же незручно"
* у ту ж переповнену маршрутку зайшла пані з великим пакетом, і я взяла його собі на коліна до інших своїх клунків. "там молоко з холодильника," - виправдовувалася вона. "приємна прохолода," - заперечувала я. на прощання вона бажала мені чудового вечора і щедро дякувала.
* я не впильнувала, що в гаманці замало папірців на дорогу до Збаража, але водій автобуса не дозволив мені вийти і заборонив шукати по кишенях ще.
* а вдома чекав кекс, печений учора ввечері подружкою, якій я прохопилася, що не встигла купити печива перед зустріччю домашки в моєму тісному кабінетику.

це Україна, мала :-)

День двадцять шостий. Вибралися до рідної церкви, ледь повернулися додому по спеці. Візочок довелося залишити в сусіди внизу гори, бо під ту стрімку кам’янисту, з глибокими післядощовими борознами, гору його годі було випхати. В обід ми заснули обоє, а потім приїхала мама. І мені так страшенно сумно, бо вже назавтра, у понеділок, вона полетить в Африку. Ми скучаємо наперед. Сильно, до сліз. Кенійським діткам поталанило, звісно, але цього разу ми ділимося з ними бабою Тянею геть неохоче.

1-ша серія проекту.

2-га серія проекту.