Ґданськ-Івано-Франківськ-Збараж. Старі міста, море, побачення з чоловіком, презентація, зустрічі, інтерв'ю, ночівлі в друзів, музей, переліт, рідний дім, гамак, усе прекрасне. Цей проект ще не зазнавав так багато фотографій на один запис :-). 

День сімдесят сьомий

На морі було не спекотно, але достатньо тепло для того, щоби скинути куртки й переодягтися в маєчки й короткі шорти. Я будувала пісочний замок так зосереджено, немов від цього залежала моя тримісячна зарплата, Дануся поливала його водою, ми втікали від хвиль і дивилися, як дорослі дядьки так само зосереджено, ніби від того залежить їхня тримісячна зарплата, пускали повітряних зміїв.

Увечері було старе місто, і фісташкове морозиво для дівчинки, і сльооози (бо хтось малий страшенно хотів на велике підсвічене колесо огляду – довелося намріяти, що ми обов’язково прокатаємося на такому, коли той хтось малий підросте), і побачення з І. в кафе (Дануся тимчасом читала книжки!! в заповненій іграшками ігровій кімнаті, бавилася ляльковим будиночком і кухнею – така якась зовсім дівчинка-дівчинка), і джаз.

День сімдесят восьмий

Відносно сонячний, але дуже вітряний день. Гойдалки в чарівному надморському парку Рейґана, 5-тихвилинна прогулянка пірсом і вечірній аеропорт Леха Валенси.

День сімдесят дев’ятий

Короткий переліт – і ми вже в нічному Івано-Франківську. Ще трохи часу – і ми вже у затишному помешканні Богдана й Марічки Галюків. Дануся заснула ще в Богдановій машині, вранці прокинулася, запитала: «мама, ми дє?» і на відповідь, що в гостях, знову міцно заснула. Потоваришувала з двома чудесними дівчатками - Євангеліною і Сольою, допомагала мамі давати інтерв’ю (Христю, Марічко, ви – чудові! дякую величезне за глибокі бесіди!) й проводити презентацію. Зокрема, переглядаючи мультик на килимку.

Про презентацію я ще писатиму окремо, але Франківськ, як завжди, – любов-любов!

Бо це місто, де втома не заважає щастю, де за власний дорожній вигляд не соромно, бо однаково почуваєшся прийнятою. Тут смачно, дарують соняшники (багато), папіряні кораблики(!), книжки, листівки, авторські пряники (ох!) і багато любові.
Понад 30 дорослих і кілька жвавих діток о 16 годині в будень, та ще й у «мертвий» сезон літніх передшкільних відпусток… словом, ви неймовірні. Прекрасна модераторка, радіо-журналістка Христина Стефінів, і запитання присутніх спрямували розмову в якесь дуже правильне за відчуттями русло. То був насправді особливий і такий потрібний вечір особисто для мене – а Дануся тимчасом заснула в машині й з короткою перервою на печивко й туалет увечері спала вже до ранку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

День вісімдесятий

Один із тих днів, у які вміщається стільки, що згодом у це складно повірити.

Емоцій і фотографій було дуже багато, тому просто скопіюю запис із ФБ:

«у Збаражі щастя переповнює, вихлюпується поза мене, тож просто мушу ділитися, хоч трошки.
дитина заснула - щаслива, покупана, наїджена малини. а я - не можу. так тут добре, так хочеться ловити кожну мить.
нинішній ранок починався у затишній оселі станиславівських друзів (про них ще чимало розповім згодом), продовжився прогулянкою вуличками Івано-Франківська, піцою і довгою дорогою додому - друзі вирішили відвезти нас машиною (ох, ці турботливі промінчики на моєму шляху!).
далі був замковий парк (із нами були три малі принцеси) і музей, і багато історій тамтешніх скульптур і картин (ааа, ці маленькі слухачки!). ми пускали папіряні кораблики в озері (дякую чарівній станиславівській читачці за таке ніжне бажання втілити одну з наших ста-мрій-на-літо, це така любов!), яке, за кіношною інтерпретацією Сенкевича, перепливав свого часу пан Скшетуський.
озеро бралося аквареллю від західного неба, Дануся ходила босоніж, місяць був велетенським.
удома чекала бабусина вечеря (найнатуральніший орґанік у світі від біологині-на-пенсії) й подарунки: від тітоньки, дорогої сестри, з якою ми трохи розминулися в З., а ще - поштовий пакунок від надзвичайно талановитої читачки. вишукані солодощі, книжки, чай, плетене Маленьке Мишенятко... - прекрасні дівчатка, дякую вам!
і я пила свій новий смачнющий чай, запалювала свічки, перебирала книжки, фотографувала соняшникові букети, привезені з Франика. Дануся тимчасом говорила-обіймалася з прабабцею, а тоді читала свої книжки й гралася дерев'яним ковчегом (уголос, ох, ці діалоги!) у вігвамі.
я так люблю цей дім, це місто, цих людей, цю країну, ці мрії. у такі миті забуваються втома й випробування, а пам'ятається лише вдячність.
а зараз просто хочеться танцювати, бігати (благо, в цьому домі є де), сміятися, читати і бути дуже вдячною.
дякую тим, хто дочитав - я просто мусила цим усім поділитися»

Музейних фотографій буде більше в записі про дітей і музеї, та й із інших частин мушу вибрати лише highlights – вибачте, що однаково тааак багато!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- Гііірка!

 

 

 

 

 

 

 

 

- КозЯ, хочеш подивитися на кораблик?

 

 

 

 

 

 

 

День вісімдесят перший

Дануся збирає малинку й помідори з бабцею, я п’ю багато чаїв і потираю ніс, із якого злазить балтійська засмага. Тепла подушка для ніг, яку багато років тому подарувала мені Оксанка Тисовська, зараз дуже доречна. Увечері до нас приходять дорогі дівчата, а згодом ми вирушаємо до них на sleepover. Джо Кокер і Леонард Коен складають нам компанію.

 

 

 

 

 

 

 

День вісімдесят другий

Отруїлася і проводжу майже всю ніч у ванній на колінах із зрозумілих причин, надто неромантичних, щоби писати про них у бложик. Наталя кутає мене в свій халат і робить чаї. Коли я трохи оговтуюсь, мощуся на її канапі в кухні й ми говоримо майже до ранку. А тоді майже до вечора я залишаюся там, де провела ніч. Благо, в Данусі чудові подружки й багато Софійчиних іграшок під руками.

На вечір мені кращає і ми довго спимо. І багато читаємо до ночі. Упіймала лише цей випадковий кадр.

День вісімдесят третій

Ще слабкість – пропускаємо церковне служіння, я смучуся. Але тоді до нас приїжджають далекі Ігорові родичі, з яким нам аж тепер випала нагода познайомитися. Найцікавіше, що довідалися вони про нас, почувши по онлайн-радіо уривок з моєї книжки, й упізнали прізвище Гербіш, яке походить з давнього українського села на території Польщі. Списалися, віднайшлися на родинному дереві, приємно провели час (навіть попри те, що я не їла, бо ще боялася, а Дануся – бо хотіла спати й мріяла про морозиво в ріжку, а не у вазочці, як їй то принесли в місцевій кнайпі). Тож величезне спасибі радійникам – радіо connecting people!

Увечері Дануся бавилася в пісочниці, а я читала «У пустелі та джунглях» Сенкевича, розгойдуючись на гамаку. Бо коли твоя мама – в Кенії, сестра – в Ірані, а тебе чекає чергова польська осінь, вибирати інше відпочинкове читання якось не випадає.

А зараз ось п’ю чай із пакунка від талановитої читачки, що дочекався нас удома, в своєму найзатишнішому-з-кабінетів, поки Дануся з прабабусею обговорюють віммельбух «Рік у лісі» (який швидко набридає обговорювати мамі), згадую цей минулий тиждень і почуваю вдячність. Дуже багато вдячності.