Наше осіннє меню визначають кольори й прянощі. Ще влітку я збирала, сушила, молола й закорковувала в крихітні слоїки базилік, петрушку, селеру. Везла з собою через кордон і митницю хрін і часник, мед і цю свою маленьку зелену суміш. Сушена паприка, африканський чай з імбиром, кава з мигдалем, чорний перець, шипшина – усе, усе з дому.
Поки я готую (борщі, гарбузові супи, млинці, сирники, салати, гречаники, усе це кольорове, знаєте), на моїй кухні горять свічки й звучить музика з дому. Ті ж пісні, які (теж – ті ж) музики грали в моєму збаразькому кабінеті. І ще зовсім трохи Моцарта.
Читаю старі (в усіх сенсах) книжки, поки застуджена Дануся (а завтра ж мали бути перші заняття з танців – jazz, ох) спить на руках у тата.
Просто зараз у духовці сушиться гарбузове насіння. Зовсім неподалік від дому величезний світловий фестиваль, але там дощ і я побачила його лише мигцем, вибігши в магазин по молоко й еклери. Повернулася, до речі, з насінням чіа, ґої й пригоршнею тонких кокосових скибочок. тепер у холодильнику настоюється перший у моєму житті «чіа-пудинг» - га?
Дануся вдягає тата на роботу, він каже: «щось мені в носі лоскоче», а вона заглядає йому в очі й запитує: «може, мама?»
Ігор уже вийшов, Дануся поруч зі мною малює смішні акварелі, я дивлюся розклад занять на тиждень і думаю, що цієї осені мушу багато читати про світло – поміж усіма цими статтями про війни, прогнозування політичних процесів, соціальну політику й біженців. Про Поліанну, що дорослішає, наприклад.
Нам із Данусею перед від’їздом подарували дивовижні в’язані шкарпетки. Удома дуже тепло, але я однаково ношу їх. На ногах. Дівчинка – на руках.
Натомість надворі безперестанку дощить і холодно настільки, що я ношу шерстяні колготи під джинсами, зимову куртку, плетені шапку-снуд-мітенки й багато шарів кофтин.
Це місто вже не видається аж настільки чужим, як минулоріч, а я в ньому не така вже загублена. Навіть ті кілька знайомих облич, котрі засвічуються усмішками, щойно я заходжу до аудиторії, підбадьорюють дуже.
У бібліотеці мені несподівано збільшили кількість книжок, які можна брати за один раз, з 4 до 10. Просто так. А на додачу запропонувати повирізати листочки-гарбузи з кольорового паперу на їхньому пресі в подарунок Данусі. Ігор розказує, що дівчинка, щойно прокинувшись, біжить шукати «нові книжечки». А вечорами просить мене читати їх знову й знову.
Дорогою додому забігаю в малесенький овочевий магазинчик на розі, де ми любимо робити запаси, щоби взяти корінчик петрушки до борщу й дві мандаринки – сюрприз для Данусі, а продавець на додачу дарує мені чудесне декоративне гарбузятко.
Нічого не фотографую, крім якихось інстаґрамних клаптиків. Зате читаю запоєм, замість сну, як колись давно.
На моїх ключах – прекрасний полотняний «брелок», отриманих у подарунок на Львівському форумі видавців. Наче така дрібниця, але в свій цілковито фейський спосіб додає домашності.
І ще про фей – з підглянутого у Wildandfree.co: «Феї навіть більше, ніж справжні – не тому, що кажуть нам, наче дракони існують, але тому, що кажуть нам, що драконів можна перемогти» (Ґ. К. Честертон)
Холодні трамваї цокотять колесами – я задумую собі вчитися під цю музику, а натомість просто дивлюся у вікно й тихо усміхаюся. Якесь таке особливе передчуття дива всередині.
Цієї мокрої, застудженої осені нас так добре лікують маленькі вияви турботи, листівки в скриньці (дякую, Крі! дякую, Іро!), кольори, прянощі, старі книжки, розмови майже пошепки, свічки, мрії, оце все таке необхідне. І так сильно хочу, щоби для кожного з вас ця осінь була доброю і затишною. Дуже-дуже світлою.
Ну і бонусом - трішки Данусиних розмов у переїзді Збараж-Лодзь:
У Синяві (в батьківській хаті Данусиного тата)
Ігор: Донечко, треба помити руки.
Дануся: Тату, це не має сенсу.
(Руки помилися, але дівчинка була права: за секунду вони знову полювали за котом)
*
Там само, вилізла на вершечок кутового дивану:
- Ви будете моїми підлеглими, - з такою, знаєте, чарівною усмішкою. - А я буду принц.
*
Ігор інспектує валізу перед від'їздом:
- Надійко, ти ж бачиш, що вона не закривається.
- Мені треба все, що там є. Я й так вийняла половину.
- Але ж вона не закривається, - починає виймати речі не першої необхідності, у мене на очі накочуються сльози, бо я завжди невиправдано сентиментальна.
- Я не поїду без гірлянди! - бурмошуся сильно.
- Не сваріться! - втручається Дануся, дивлячись на тата, а тоді підходить до мене й обіймає за шию, - не плач, все ми зробимо, все буде гарно!
*
В автобусі обговорюємо з Данусею мій затяжний кашель і чому я не можу багато говорити вголос. Саме проїжджаємо красиво освітлений львівський гіпермаркет:
- Дивися, дивися, як красиво! Правда, тобі вже краще?
*
На митниці забрали у всіх будь-які продукти тваринного походження (йогурти, яйця, усе таке). Нам дозволяють залишитися в автобусі, поки всі решта рентгенять сумки. Дануся до прикордонника, який зайшов у автобус:
- Нема нашої смакоти, забрали!
*
На Варшавському вокзалі, несу дівчинку на руках, відволікаю від поспіху розмовами:
- Кого я люблю?
- Бодяню.
- А ти?
- Маму і тятя. І людей!
*
У Лодзі, неподалік нашої вулиці, під проливним дощем без парасолі:
- Мамо, мамо, дивися, це наша дома, наш Йодзь, я можу його бачити!
*
Послухавши кілька розповідей бабці Тані, що повернулася з-над озера Вікторія в Африці, вимагає історій про бегемотів.
- А чому ти не знаєш про бегемотів?
*
Щойно:
- Що ти робиш?
- Записую.
- Сьо? Життя?
українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management