Як і минулий, цей тиждень – час переосмислень, нової перспективи й смиренної вдячності: того незручного відчуття, коли усвідомлюєш, як багато тобі дано і як часто ти цим нехтуєш. Нічого такого – звичні мамські будні: книжечки, розмови, розмальовки, прогулянки, праний вручну одяг після численних калюж, зелений ринок, борщі, багато літературної роботи, коли дівчинка засне. Час із чоловіком, коли просто добре бути поруч. За відсутністю лежаків під відкритим небом – нічні читання давно відкладених книжок. І радісні несподіванки – яким ще тільки втілюватися незабаром.
День шістдесят третій
Дощ і калюжі – головні події дня.
Зелений ринок і багато кухні – втомлює, але, Боже, як чудово мати маленьку затишну кухню. Як добре мати людей, яким можеш (і хочеш!) готувати їсти. За якими навіть посуд приємно мити.
Я вже й призабула, як багато й тремко колись про це мріяла.
День шістдесят четвертий
Дитяча бібліотека – ох, Данусю звідти годі витягти. Ну, хіба що сказати, що поруч – велетенські калюжі. (Ні, ґумачків ми в той день не мали з собою).
День шістдесят п’ятий
Лодзький Лувр – така чудесна краса всього в десяти хвилинах ходьби від нашого тутешнього дому. Час у музеї з улюбленою дівчинкою, яка - усюди, усюди, ох! – воліє ходити босоніж. Трохи класичної музики, трохи картин і антикваріату, золотий Оскар і, як заповідала прекрасна Франсуаза Барб-Галль, тістечко в музейній кав’ярні (з’їла мама; дитина була надто зайнята босоногим вивченням музейного подвір’я; з тієї ж причини мама не підписала жодної листівки з музею).
День шістдесят шостий
Зелений ринок, борщ, усе таке, якийсь дуже домашній день. Мама запитує скайпом з Кенії, що в нас цікавого й нового, а я не надто маю, що розповісти. Благословенний час тихих буднів – те, що особливо ціную зараз. (Навіть якщо цього не скажеш з мого втомленого виразу обличчя увечері).
Про фотоаппарат забула, натомість записала трохи діалогів.
Дівчинка часто визирає у вікно: «Мамо, уже зима? А коли зима? А чому ще літо? А чому буде осінь? А яка осінь? А зима коли?»
Запитую, чи буде щось робити. – Зараз ні. – А коли? – Коли буде зима, Різдво і подарунки.
- Допоможи мені,
будь ласка, забрати одяг з балкону, бо буде дощ.
- Ні, не дощ.
- А що?
- Зіма.
- Ти хочеш зими? Чому?
- Бо тьоді будє Їздво, манінюніки і яїньта! (Різдво, подаруночки і ялинка)
*
- Доню, не кричи тут, ми в квартирі, поруч сусіди, їм може заважати.
- А де можна кричати? Тільки в Збаражі?
*
Після денного сну:
- Пташечко, будеш макарони з рибкою чи кашу з молоком?
- Ну… просто книжечки читати.
«Я чудова, - каже. – І ти чудова!» Обіймає за ногу: «Я тебе так люблю! Дуже-дуже сильно».
День шістдесят сьомий
Ну що ще робити дівчатам, які дуже-дуже сумують за провінцією? Звісно ж, брати лупу й еклери й вирушати в Ботанічний сад. Пікнікувати, бігати босоніж, розмовляти з білочками й качками, знайти дерево гінкго й взяти собі два листочки на пам’ять, видивлятися квіти, слухати бджіл, гойдатися на гойдалках і безкінечно повторювати: «О, а це вирощує прабабуся Надя в Збаражі!»
Дівчинка знайшла в пісочниці загублену кимось кицю, пригортала, втішала, гойдала на всіх гойдалках. Довелося увечері купити їй власну малесеньку (іграшкову) кицю.
День шістдесят восьмий
Лінивий дощовий день. Кухня-робота, какао-книжечки, ляльковий будиночок рятує від нудьги, як і веселі ігри з татом. У мене – перестановки, хочеться ще більше затишку в це мале помешкання.
Ледь змушую себе вийти на прогулянку з дитиною (а мріяла ж про ковдру, відерце бельгійських фриток і дивитися кіно). У кожному разі ми повертаємося скоро: після десятки раз оббіганої калюжі одяг мокрісінький і брудний. Зате дитина щаслива.
А я нагадую собі, як довго молилася, прохаючи Бога послати нам малятко. І як часто уявляла собі оті ґумачки, втрату свободи, запорошений стосик фільмів-до-перегляду, на яких ніколи не буде часу. Боже, дякую.
Тато І. ділиться з нами чудовими планами – і ми тішимося і мріємо разом із ним.
День шістдесят дев'ятий
Церква-прогулянка в парку-домашні веселощі. Фотоапарату не брала, тож телефонофото.
А увечері – прогулянка неподалік дому, змокла у фонтані дівчинка, перший цього року шматочок кавуна – рано ще, мабуть, бо несмачний.

Надійка Гербіш –українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management
