Надійка Гербіш
грудня 15 (Вт) 2020, 10:31
LB.ua: Надійка Гербіш: «Ми не маємо права боятися говорити про смерть»

Надійка Гербіш — авторка понад 15 книжок для дітей і дорослих, багатьом відома як авторка «Теплих історій». Коли зануритися у її творчість і прочитати усі її книжки, стає неважливо, теплі ці історії на дотик чи холодні, адже одне можна сказати з впевненістю: Надійка — чудова оповідачка.  2020 став для письменниці плідним на нові книжки. Нещодавно у видавничо-освітньому проекті «Портал» вийшла друком «Велика різдвяна книжка», написана у співавторстві з Ярославом Грицаком, — збірка есеїв, що присвячені сприйняттю Різдва і його присутності в масовій культурі. Раніше цього року були опубліковані «Ми живемо на краю вулкана» і «Яблука війни», художні повісті для дітей, що делікатно порушують доволі травматичні історичні теми. Тож ми поговорили з письменницею про важливість родинних історій та проговорення складних тем з дітьми, про діалог між поколіннями, «вічні граблі», біль як ресурс і переосмислення минулого задля того, аби мати можливість вже сьогодні будувати якісно інше майбутнє.

Слава Світова, Журналістка

LB.ua: Надійка Гербіш: «Ми не маємо права боятися говорити про смерть»

Фото: Видавництво "Портал"

Надійка Гербіш

Надійко, поговорімо про історії, дитячі й не дитячі. Часто можна почути «це не для дітей», «діти не готові чути про смерть, війну, інакшість», «діти цього не зрозуміють». Яких історій, на твою думку, потребують сучасні діти? 

Очевидно, мусимо бути свідомими й чуйними, коли ми пишемо для дітей — чи коли читаємо дітям. Є теми, на які говорити складно. Для деяких узагалі, здається, неможливо дібрати влучних слів. Але чи можемо в такому випадку їх просто обходити увагою? Знаєш, тут згадується слова Честертона, про те, що казки не розповідають дітям, що існують дракони. Діти і так знають, що дракони існують. Казки розповідають дітям, що драконів можна вбити. Ми пишемо на складні теми не для того, щоби розповісти про них дітям. А для того, щоби, коли буде потрібно, діти мали інструменти їх подолати.

 

Їх — виклики, проблеми, драконів, зрештою. Внутрішніх, зовнішніх — неважливо.

То не стільки про моралізаторство чи передавання досвіду чи освітянські практики; взагалі не про це все. Це про любов і віру, і про таємне знання: темрява існує, але світло перемагає.

Нещодавно у видавництві «Портал» вийшли твої книжки «Ми живемо на краю вулкана» та «Яблука війни», обидві на непрості для дітей теми: посттравматичний розлад і подолання травми, втрату і страх. Розкажи, будь ласка, про що було важливо тобі розказати? Як довго працювала над ними? І наскільки просто чи складно писати на отакі «дорослі» теми для дітей?

Самі тексти до обох книжок писалися відносно швидко. Підготовка матеріалів для обох тривала роками. Мені хотілося розповісти про війну — Першу й Другу, про те, як друга випливала з першої, а перша визначала другу. Про уроки історії, з яких ми рідко складаємо іспити, але мусимо однаково вперто вчити.

 

Там кілька пластів тих історій: глобальний, український, діаспоральний, міжкультурний, родинний, особистий.

Не про все сказано відверто. Щось залишила натяком (воєнне зґвалтування у «Яблуках війни», наприклад). Посттравматичний синдром не називається там синдромом, але описується детально.

Там — про біль, великий і невитравний. Смерть, втрату дому, втрату близьких, втрату себе. І — водночас — про надію. Світлу, міцну, цілющу.

У нашій країні — війна вже який рік. Ми не маємо права боятися говорити про смерть. Бо страх говорити про неї робить нас рабами, що так легко піддаються маніпуляціям. Говорячи про смерть, ми теж говоримо про життя. У його тяглості, силі, безкінечній цінності.

У цих книжках я робила акцент на житті, у всіх його щасливих виявах і деталях. Але біль і смуток і смерть там є теж. Не для того, щоби зневірити себе чи тих, хто читатиме ці книжки. Навпаки. Абсолютно навпаки. Мусимо жити. Бути щасливими. Це — наш спосіб перемагати і навіть мститися ворогам.

З книги "Яблука війни"

Фото: Видавництво "Портал"

З книги "Яблука війни"

Ми читали твої книжки разом із донькою, їй вісім, і я давно не бачила її такою замисленою в процесі й після читання. Шквал запитань, уточнень. Часто дорослим непросто починати «незручні» розмови через велику кількість дитячих запитань, бо на них доводиться шукати незручні відповіді, й вони змушують задуматися і самих дорослих. Що б ти порадила батькам у такому випадку?

З порадами батькам завжди складно. Чи маю право щось радити? Чи знаю, що їм болить? Чому вони бояться? Чи знаю, як можу допомогти? Як не нашкодити своїми порадами? Не знаю нічого з цього. Тому й не беруся радити. Я просто пишу книжки. Стараюся зробити їх цікавими. Так, щоб було цікаво не лише дітям, але й батькам. Залишаю для дорослих натяки між рядків, хоч би через сторінку. Щоби вони відчували, що мають співрозмовника. То все, зрештою, що можу зробити. Це моя єдина порада-в-дії.

Дорослі навчилися приховувати свій біль, і часто всередині них точиться своя невидима війна. З дітьми простіше — вони відкриті, спонтанні й здатні легко висловлювати почуття. Часто історії, які ми чуємо змалку, визначають нас як людей. Які історії ти чула від своїх батьків, бабусь та дідусів? Чи пригадуєш особливу, важливу історію зі свого дитинства?

Дуже багато. Я росла на тих історіях, «харчувалася» ними. Вимучувала всіх своїм «та ж розкажи мені історію!» Особливо — дідуся, бо він був бездоганним оповідачем і походив з цікавої родини. Його батько був учителем, а тоді — офіцером, а коли повернувся з війни, йому сказали, що в школі більше дітям про Бога говорити не можна, бо нова влада і нові правила. Домовилися, хлопці, — сказав прадід і висвятився на дяка. А тоді й на священика. І він, і його родина зазнали утисків через такий крок, але дідусь завжди пишався вчинком свого батька. Дідусь теж був учителем — і теж таким впертим і бунтівним. Але тут я можу розповідати стільки історій, що вистачить на цілу книжку. Чи дві.

 

На твою думку, вивчення власного родоводу допомогло б сучасним поколінням закрити певні «гештальти»?

Переконана в цьому! Це не лише про гештальти, хоча про них також. А про глибинне розуміння себе, своїх страхів, навіть патернів поведінки. Важливо прийняти те, що було з нами, коли нас ще не було — з нами як родом, як частиною спільноти. Прийняти з вдячністю: бо ми таки народилися, отримали дар життя! Десь завдяки, десь — усупереч. Але ми — є. І оце прийняття себе, своєї історії, слабкостей і сильних сторін, які нам передали — великий скарб.

Це дає особливе опертя, закорінення в любов. У моїй родині багато несамовито красивих історій кохання і протистояння режимам. Це — моя сила. У когось є неймовірні історії порятунку, виживання, перемог. І це теж — сила. Якщо кожен з нас приносить цю свою давню, історичну силу в спільноту — з того користають усі.

Не все там було добре, звісно! Але це теж — можливість прийняти, визнати, змінитися, подолати… А якщо не знаємо, що стоїть за нами і що нас визначає — то як виступити із замкненого кола?

Хочеться змінити стереотипний дискурс про стражденну націю, «чого бідний, бо дурний» і т. д. Як гадаєш, чи можуть історії й книжки стати інструментом впливу? Схоже, «вічні граблі» не закінчуються й у XX столітті — чи не через те, що ми мало звертаємося до минулого, мало переосмислюємо?

Абсолютно погоджуюся. Може, навіть на певному етапі — єдиним дієвим інструментом. І тут маю цілу розгорнуту теорію, чому. Граблі — вічні. Але їх можна перевернути іншим боком, щоб не наступати, а просто використовувати за призначенням. Ми боїмося минулого, бо ми ним травмовані. Нам здається, що прогрес працює, головне встигати за ним. Але прогрес чи поступ стає маніпулятивним інструментом щодо мас, які не розуміють механізмів його дії. Не можемо покладатися тільки на нові додатки в айфоні. Нам потрібна історія. Потрібне спілкування з поколіннями, старшими за нас. Нам потрібні книжки, родинні історії. Ми самі — і наші дитинства, і наші дідусі — дуже нам потрібні; нам — то і собі, і навзаєм.

З книги «Ми живемо на краю вулкана»

Фото: Видавництво "Портал"

З книги «Ми живемо на краю вулкана»

Розкажи про теорію. У наших силах — розказувати простими, зрозумілими словами, і якщо це вплине бодай на кількох людей і змусить їх задуматися — це вже маленька перемога.

Книжка — це інвестиція. Купуючи книжку, ми віддаємо гроші й виявляємо особисту заангажованість. Книжка нас зачіпає — і ми говоримо про неї іншим. Це не реклама. Це — зараження вірусом нашої віри. Чим більше людей купує книжку, тим більше накладів зробить видавець. Ідея міцніє. Так, тут зав’язані гроші. Але не ґрантові гроші передусім, а гроші змінених, «навернених» на певну ідею людей. Це — трайб, чи спільнота. Яка має спільні цінності й готова в них інвестувати. Хай і просто купуючи книжки — собі й на подарунки і бібліотекам. Тобто спільнота, яка діє, і мислить, і спілкується. Розумієш?

 

Книжки залишаються в бібліотеках. Наші діти їх уже читають з нашими підкресленнями і помітками на полях, розумієш? Це — про передання досвіду, про зв’язок між поколіннями, про живу історію, про переосмислення.

Свої, які розуміють одне одного, пов’язані спільними цінностями.

Так! Але цінності — не все. Тут важливий елемент грошей — Ютуб програє книжці,

Інстаграм програє книжці. Книжка — це ще й інвестиція, і ця ланка важлива.

Вважаю, що видавництва мають вагоміший вплив, ніж політика і наука. Шоу-біз теж має більший вплив, ніж політика і наука, але часто неконтрольований і згубний. Видавництва — це наші важливі агенти змін. Книжки — інструменти. Якось так).

Історичний контекст у твоїх книжках «Яблука війни» та «Ми живемо на краю вулкана» грає роль своєрідного художнього фону, насправді ж у центрі історії — живі люди зі своїми емоціями. В українській мові слово «історія» має два значення — «наука, яка вивчає минуле людства» та «розповідь про когось, щось». Якою є твоя формула поєднання їх двох в одне ціле?

Історія — це про людей, події, про війни, зброю, космічні дослідження і білих ведмедів, яких ми вбиваємо, але про людей — особливо. Люди — не роботи (принаймні, поки), і мають свої почуття, свої тригери, свої підстави чинити так чи інакше. Кожен диктатор колись був маленьким хлопчиком, який плакав, коли йому боліло. Кожен святий колись грішив. Це важливо. Це все докладається до цілісного полотна історії.

 

Пишучи, я максимально міксую тло з сюжетом. Бо саме так воно і відбувається в житті. Десь роблю більше акцентів на підводних течіях, десь зосереджуюся на неспокійній поверхні води, але завжди стараюся крутити в руках глобус історії, показувати його з різних боків.

І глобус тут не лише як метафора круглості з картинками. Географія грає роль в історії. Це теж важливо відображати — власне, саме це й намагаюся робити у своїх книжках.

Підходимо до покликання, пристрасті й захоплення тим, про що розповідаєш, чому навчаєш. Бо як можна передати іскру далі, коли ти сам не гориш і навіть не тлієш? Як історик, так і письменник мають спільну мету — розказати правду, якою б непростою вона не була.

Я завжди працюю лише зі своїми passion topics. Мені важливо бути закоханою у те, що роблю, що досліджую. Закоханість — це не про ідеалізацію, і це важливо. Я не романтизую війну в жодній зі своїх книжок. Не романтизую ні страждання, ні біль, ні чекання, ні боротьбу. Але я закохана в силу, в спраглість жити, в потребу захищати, турбуватися, вірити — настільки, що не можу не колупати, не цікавитися, не писати. Закоханість тут — як потреба бути з предметом своєї любові. Не випускати з рук, перейматися. Любов — продуктивна. Якщо любиш, то приймаєш недоліки цілком спокійно — і продукуєш щось добре, наскільки умієш.

Ти виросла у Збаражі? У книжці «Ми живемо на краю вулкана» ти дякуєш Тетяні Федорів за те, що вона відкрила для тебе єврейський Збараж. Як багато ти вже чула-знала, і де шукала, що читала, аби підготувати свою історію і розказати її у книжці? Якою є роль наукового консультанта?

У Збаражі я проводила літо. Росла в Тернополі, але в Збаражі був мій дивовижний дідусь. Я знала багато про його українську і польську історію. А про єврейську — лише про цвинтар і розстріли. Я не знала, що центр міста багато в чому — єврейський. Не знала, наскільки просякнута була єврейськістю культура міста. Міст! Наприклад, у замку з розкішною колекцією немає жодної згадки про євреїв. Коли Таня почала це досліджувати, я була готова її слухати. Бо вже кілька років досліджувала тему гетто і Голокосту. Єдине, чого не знала: як близько це все було до нас, до міста, у якому я тоді жила.

Науковий консультант — це, передусім, глибокий і обізнаний співрозмовник. У цих розмовах починається магія. Плюс верифікація чи спростування авторських гіпотез — теж робота консультанта.

Тобі також пощастило співпрацювати з Ігорем Козловським, який консультував тебе під час роботи над книжкою «Яблука війни».

А згодом — і для книжки про УПА «Дім, який ти любила, мамо», яка вийде наступного року.

Процес створення «Яблук» узагалі був магією співтворчості. Ми багато говорили, пан Ігор розповідав десятки неймовірних історій. А я вкладала в тло ще й дворічний досвід своєї польської магістерки з американістики. Там якраз мали акцент на дослідження воєн. Хотілося не перегнути планку, в останній редакції я забрала багато з того, що написала спочатку. Але основне таки залишила.

Надійко, «Велика різдвяна книжка» вийшла нещодавно у співавторстві з Ярославом Грицаком, якраз чудовий подарунок до свят. Як вам працювалося у творчому тандемі? Кому, на твою думку буде цікавою ця книжка?

Вона буде цікавою усім, кому цікаве Різдво. І тим, кого воно дратує з якихось причин. Це збірка есеїв про історію Різдва, про історії Різдва, про Різдво як історію.

Фото: Видавництво "Портал"

Це була легка і натхненна співпраця. З іншого боку, книжка не писалася легко. Хоча б тому, що були певні дедлайни, що теми, які ми підіймали, не були найпростішими й однозначними. Мені постійно здавалося, що не впораюся, не дам з ними ради. Але ця робота наснажувала і заохочувала шукати, вагатися, відкривати нове, переосмислювати, запитувати. А це — завжди добре. Ярослав виявився не тільки ідеальним співавтором, але також добрим і мудрим Провідником. Він ставив важливі питання, і я, шукаючи відповіді на кожне з них, відчувала, як росту над собою, над своїми старими розуміннями, навіть над страхами.

За що ти любиш Різдво? Які особливі традиції-ритуали існують у вашій родині?

Різдво — то про радість. Не можу його не любити, не можу пояснити тієї любові, бо для цього б її треба було якось препарувати в собі, але як? Вона є, вона була завжди і, вірю, назавжди зі мною й залишиться.

А традицій багато — адвент-календар, прикрашання дому, щорічне перечитування величезного стосу різдвяних книжок, Святвечір, різдвяна музика і різдвяні страви, листівки й подарунки. Чи особливі вони? Вряд чи. Такі, як у багатьох інших. Але Різдво — це також про спільноту, про спільність, тому ця співзвучність із тисячами однодумців — теж цілий скарб.


  • У Софії Київській презентували «Велику різдвяну книжку»
  • BookForum: З дітьми про війну
  • ЖОДТРК. Про Профі. Надійка Гербіш, відома українська письменниця
  • Надійка Гербіш розповіла про їжаче Різдво
  • «Теплі історії» до кави і шоколаду стали бестселерами несподівано для авторки

  • Мене звуть Надійка.
    Письменниця і перекладачка,
    пригодошукачка і мандрівниця.
    Закохана дружина і
    щаслива мама.
    Полюю за натхненням
    і з радістю ним ділюся.
    Вірю в дива. Вірю в Ісуса.
    Нові книжки
    Мітки
    100 випадкових фактів, 100днівліта, Bible-based curriculum, free curriculum for preschoolers in Ukrainian, homeschooling, nature study, preschool, rights management, sweet home, travelwithkids, Ukraine, Ігор, Італія, Бог, Богдана, Будапешт, Велика різдвяна книжка, Греція, Дім Мрії, Збараж, Краків, Лодзь, Німеччина, Польща, Про найкраще в місяці, Різдво, Україна, дворічки, дерев’яні іграшки, дитяча бібліотека, для натхнення, домашнє навчання, домівка, дошкільнята, Франкфурт, Франція, діти, Хрущик, Хутір Тихий, надихає, навчання, афіша, безкоштовна навчальна програма, есеї, карантин, листи, люди, мандрівки, материнство, мої книжки, організація часу, презентації, при надії, підсумки, рекомендую, статті, трирічки, труднощі перекладу, фото, цінності, цілі, читанка, щоденник, інтеграція біженців, ілюстратори, історія
    Instagram
    Follow
    Підписатися на розсилку
    Visited map

    visited 15 states (6.66%)
    комірка
    Monastyrski © 2014-2020