Ця подія, організована UNHCR Ukraine – Агентством ООН у справах біженців в Україні на Київському Книжковому Арсеналі, стала не просто неймовірною честю для мене та моєї дитячої книжки про біженців, «Мене звати Мар’ям», але й пазлом маленьких див, складених докупи. Марія Бурмака, відома українська співачка, професорка й телеведуча, а також Ліка Роман, мотиваційна спікерка й Міс Україна-2007, читали книжку вголос. Модерувала захід дивовижна Вікторія Андрієвська з UNHCR. Дякую вам дуже-дуже, що зробили цю зустріч саме такою - і от, слова закінчилися, а ніжність і світло всередині - ні. Фотографії Оксани Тисовської та Агенства ООН у справах біженців.

Нагадування собі: записувати варто одразу, інакше забувається. І це, правду кажучи, дуже добре. Бо коли забувається те, що вчора – більше зосередженості на сьогодні. А ще працює un-cluttering – у контексті речей, графіків, переліків, вимог до себе, а також того, що треба пам’ятати. Коли важить передусім головне, а другорядне залишається собі другорядним. У квітні було ще холодно, однак ми багато часу проводили надворі – а це завжди наснажує – особливо в турбулентні періоди. Я відмовилася від десятка чудових пропозицій, від деяких – через сльози. Однак чітко розуміла, що вчитися говорити «ні» зараз дуже на часі. Як пише авторка книжки, яку я так хвалила минулого місяця, ми кажемо «ні» не заради «ні». Ми кажемо багато «ні», щоби згодом сказати кілька, але дуже вагомих «так».

Один із тих місяців, що пролітають, наче одна мить – попри всю свою насиченість.  З іншого боку, у нього вмістилося стільки всього важливого! Прекрасне краківське відрядження; зустріч зі студентами й викладачами ТДМУ; зустріч із ребе Їцхаком Єгудою Шапірою, кавалером ордену Британської імперії; поїздка до Аушвіцу та Біркінау; надзвичайно цінний для мене дзвінок із Агенства ООН у справах біженців в Україні і їхнє запрошення до співпраці; ну і звично – багато прогулянок, обіймів і розмов із близькими людьми. Ігор з Данусею дарували мені квіти, приносили каву в ліжко й залюблювали-залюблювали, залишаючись віссю радості в цьому швидкісному вирі подій та розмов.

Цими днями навіть повітря наелектризоване. Висока турбулентність і критично підвищена температура тіла по палаті. Хочеться сховатися в нірку, залягти на дно чи втекти кудись світ за очі – потрібне підкреслити. Кілька днів тому мала зустріч із батьками в інклюзивному центрі на тему вигорання і внутрішнього ресурсу – і, намагаючись простягнути соломинку інформації їм, теж сподівалася за неї ж вхопитися. У разі небезпеки одягти кисневу маску собі, а тоді – дитині чи сусіду, - повторювалая. Ресурс потрібно відновлювати, - додавала також максимально переконливо. Гнітюче почуття провини – неконструктивне і непродуктивне. Особиста відповідальність і межі особистого простору однаково важливі. Усе це я говорила, вдивляючись в очі батьків, однак звертаючись і до себе також.

Це був важливий, насичений місяць – з виром подій і зустрічей, з віховими осмисленнями – коли те, що відчувалося інтуїтивно й пояснювалося для себе розхристано й клаптиково, зрештою, вляглося й ословилося.