Ця книжка – не про війну. Не стільки про неї. Тут є дівчинка, яку звати Софія. Є її батьки. Тато – колишній вояк Української галицької армії, візійний патріот-із-цілого-серця, який під тиском обставин змушений був переїхати з родиною із Жовкви до Сполучених Штатів; страждає від посттравматичного розладу. Мама – жінка, яка не втомлюється жити, святкує кожен день, ставить питання вголос, вчить нову мову і нові танці, вбирає нову культуру, водночас привносячи в неї власну; купує овочі просто тому, що вони незнайомі їй і мають яскравий колір, товаришує з чорношкірою продавчинею фруктів і чорношкірим пастором, який пише смішні оголошення. Мама відмовляється жити у співзалежних взаєминах усередині своєї сім’ї, а воєнній травмі минулого, яку серед жінок не прийнято називати вголос, не дозволяє визначати своє «тепер».