"Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його, і кликнуть ім'я Йому: Дивний Порадник, Бог сильний, Отець вічности, Князь миру" (Ісаї 9:6)

Раз на місяць-два я засідаю за сайтову пошту – і за два-три дні відповідаю на кілька десятків листів. Це при тому, що особисту пошту й месенджер на ФБ намагаюся перевіряти щодня і відписувати, не сильно зволікаючи. Кожен читацький лист – особливий і щирий, і я безмежно вдячна за тепло, відгуки й історії, якими ви ділитеся. Ці листи дуже-дуже надихають і додають сил. Однак, більшість питань до мене, які в них трапляються, схожі між собою, тож для того, щоби вам не доводилося чекати на відповіді місяцями, я вирішила зібрати їх тут.

Це був рік, у який власного "я" ставало менше. Любові - більше.

Скільки себе пам’ятаю, грудень завжди був моїм найулюбленішим місяцем. Спочатку був День народження найкращого в світі дєда. Потім – мій власний День народження. Тоді – очікування Різдва й оце все казкове: сніг, нові книжки (завжди – нові книжки!), ялинка, мандаринки, горіхові рогалики, листівки, багато солодощів і подарунків. Санчата і лижі. Потім я подорослішала, почала перекладати й писати книжки сама, тож щороку до Різдва виходила моя власна книжка чи мій переклад. Грудень завжди був про дива. Однак, цього року він був іншим.  

Поки наше рідне місто засипало метровими снігами (моя дитяча мрія, ох!), зелений газончик і туї під нашими вікнами легенько притрусило цукровою пудрою, що розчинилася в росах і туманах уже наступного дня. Однак для дитини і та дрібка снігу була неабияким подарунком. Зрештою, увесь листопад був подарунковим: щедрим на хороші новини, пізні ранки, приїзд друзів і пакунки в поштовій скриньці. (А під кінець місяця навіть випало вдосталь снігу, щоби прокатати санчата, привезені минулоріч з України).