То був місяць адаптації, одомашнення, розхристаних пошуків радості й усвідомленої вдячності. У нашого тата - нова робота й магістерка, у Данусика - домашнє навчання, клуб "Розвивайка", чудесна вчителька музики і багато друзів, у мене - багато роботи та побутових клопотів, мінімум творчості й стабільне внутрішнє відновлення.  

Сьогодні у нас сніжить, Нусіко просить увімкнути їй різдвяне радіо з самого ранку, ми зробили нову партію воскових свічок для наших дівчачих і сімейних посиденьок, дівчинка пішла готувати з прабабусею яблучну шарлотку, а мій робочий день крутиться майже цілковито довкола різдвяних книжок. Саме час розповісти про наші приготування до Адвенту та Різдва. Тим паче, я вже давно обіцяла.        

Цьогоріч паризька осінь тривала для нас уперше й усього кілька днів, вихоплених з-поміж переїздів і шалених змін, однак стала тієї точкою творення дива, до якої хочеться повертатися і повертатися знову.  

Жовтень багато в чому нагадував вересень – літаки, книжки, переїзди, турбулентність, домашній затишок. І водночас був зовсім, зовсім іншим.Жовтень багато в чому нагадував вересень – літаки, книжки, переїзди, турбулентність, домашній затишок. І водночас був зовсім, зовсім іншим.

Це моє найулюбленіше свято. Я його чекаю сильніше, ніж Дня незалежності, коли всі довкола, здається, нарешті вірять, що все буде добре в нашому королівстві, і гордо ходять у вишиванках (тільки не я – заважає вбудований нон-конформізм, і нічого з тим не вдію). Ніж власного Дня народження чи Форуму Видавців (а це ж також майже як День народження, бо до нього майже щороку в мене виходить книжка). Ніж сімейних мандрівок. Сильніше, ніж дня народження чоловіка, мами, чи – навіть! – донечки. Тому що Різдво – це про радість, силу, перемогу, про вічність, про непереможність смерті, про драму з прекрасним завершенням, про любов, жертовність, про чудо, про сенс усього.