От якби вміти передавати все це словами: повітря, насичене запаморочливим розмаїттям запахів – таких різних, коли кожен окремо, і таких гармонійних у «букеті»; таку ж досконалу гармонію щонайрізноманітніших звуків; відчуття вогкої і пружної трави під босими ногами… І це світло, і ці короткочасні дощі, і ці краєвиди, і ці квіточки й травинки і листочки і голочки – Боооооже!..

Дитина годує з рук оленів і кроликів, гладить їх, співає їм, розмовляє з ними. Я підставляю обличчя, руки, ноги – сонцю, волосся – вітру. Серце підставляю радості і вдячності, приймаючи їх, не ховаючись від них, просочуючись ними натомість: дівчинко, чуєш? Просто будь, будь тут цілою – не ховаючись у підземні ходи своїх розгубленостей і отетерілої зневіри: «хіба все це таке дивовижне може бути для мене? так, тихо, треба просто пережити це, радіючи тому життю, але так, наче якось збоку, наче воно належить комусь іншому й дісталося мені через якусь помилку у системі». Будь і приймай – дозволь собі це прийняти, розпруж спину: можна!

Насолоджуйся!

Може, колись я напишу про те, як внутрішня боротьба кількох минулих місяців безповоротно змінила щось усередині.

Як Великий Пошук завів у Морію власної душі – і якби ж то тільки в Морію! У Морії ж Бальроґ, і боротьба з ним завжди вимагає занурення на найглибинніші рівні, де живуть істоти, про яких навіть думати не хочеться – однак перебувши там, там встоявши; зустрівшись із потаємним, не утекти, але прийняти виклик; не маючи гарантій, що двобій буде «рівним», однаково не ухилитися від нього; не залишити від себе нічого, окрім голої сутності – і через болісне переродження надбати все.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Це історія про «добру дівчинку», що стає «мудрою жінкою». Це історія про розгублену дівчинку-жінку, що засинає в сльозах вечір за вечором, благаючи: «добрий Боже, просто пролюби мене крізь цю прірву, прошу». Про людей, які стали мені янголами – і чию турботу я вчилася приймати вдячно й смиренно, не намагаючись чимось їм за це віддячити, відшкодувати, повернути кредит любові. Про дорослішання. Про тектоніку серця. Про найрідніших, які не ставлять жодних питань - але приймають усілякою. Про якусь особливу, ще не до кінця зрозумілу, і все ж уже відчутну і прийняту силу - силу розливу пост-Морії. Про різне.

 

 

 

 

Але в ці дні я просто хочу дихати цим повітрям, просто любити і дякувати, просто бути. Бути просто, бути вдячно, бути в любові.

От якби вміти весь цей красивий всесвіт, що звучить у серці, передати словами - але ж ні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

До речі, усі фото мами - авторства Данусика :-)