З цього запису могло б вийти кілька статусів на фейсбуку, ггг. Але, здається, пора занотувати щось таке домашнє-щоденникове тут. (Тим паче, що почалася насичена екзаменаційна сесія, а під час сесій і дедлайнів я завжди я маю велике таке натхнення на різні творчі забавки з Данусею, для книжок і блоґу, ггг).

У дитинстві я мріяла, щоб у мами було довге волосся (мама завжди носила коротке каре), тож дізнавшись, що чекаю дівчинку, почала запускати своє – теж із короткого каре,. Але моя дівчинка пішла далі: щоразу, коли вона бачить, що я беру в руки резинку, кричить «мама, нііі!» і взагалі-взагалі ніколи не дозволяє заплітати волосся. Якщо ж я заплела його в іншій кімнаті, вона стягує резинку, швидко її кудись ховає і спокійним голосом (з інтонацію «ну, що поробиш, нічим не можу тобі допомогти») каже мені «(не)ма». Постригтися чи що?

Вкладаємося спати. Мацьопі дуже треба обіймати нас обох і гладити нас по головах. А потім вмостити подушку «в ногах» ліжка, поближче до вікна, відслонити штори і дивитися на підсвічений ліхтарями «сянь» (сніг). Або на «масік» (місяць), зяєти (зірочки) і літаки в безхмарні ночі. Якось Ігор її гойдав до сну, а я виглянула надвір і побачила сніг! Довго стояла так, тож Ігор здогадався, що там випало, і тихо мене про це запитав. «Сянь!» - вчула і одразу зірвалася на рівні ноги дитина, підбігла його розглядати, а тоді показувала його своїм іграшкам і навіть іграшковому візку. Скажіть, одразу видно, що моя донечка?)))

Поки тато був в Україні, дівчинка розказувала перед сном «тато-мама, тато-Бодяна, мама-Бодяня, мама-тато». А коли приїхав, вона, засинаючи (і дивлячись у вікно) раптом видала: «Тютю (трамвай) є, бвума (машина) є, алєня (ялинка) є, тятя є, мама є, Бодяна є, ВСІ є!».

Удень теж любить дивитися на сніг за вікном. І за сніданком, поїдаючи медові пряники (які сама ж допомагала пекти) й запиваючи їх молоком, і будь-коли вдень. Прийде, сяде на підлогу коло вікна (воно, власне, від підлоги починається), знесе своїх ляльок і м’які іграшки, вмоститься поруч, і спостерігають собі, як пташки тлумляться поміж гілочками туї, що виросла просто перед нашим вікном. Інколи я теж сідаю коло них, і ми довго спостерігаємо за всіма «кай», придумуючи їм історії і «витлумачуючи» те, що вони там говорять.

А взагалі, дівчинка – така помічниця, така помічниця! Я вже їй купила іграшковий набір швабри-мітли-щітки-совка, а вона все одно тягнеться до великих, замітає, місить тісто, «миє» посуд, прибирає, виливає за собою з горщика, миє ванну, витирає пил (і намагається вимити стіни, ааа), складає одяг, іграшки, книжки, а коли все гарно розкладе, бере свій іграшковий фотоапарат або телефон і робить «так-так» (клац-клац). Навіть не знаю, в кого вона могла такого навчитися!))

Дуже ніжна. Цілує-обіймає своїх лялечок, нас із татом, поправляє подушки-ковдри і їм, і нам, дуже любить робити «масязь». Якось ми обговорювали з Ігорем якісь документи, я різко увімкнула емоційний тон, Богдана розгублено дивилася на мене, тоді ніжно торкнулася, усміхнулася, сказала «мама ааа» (мама кричить) і взялася мене обіймати-цілувати. Обійме міцно, поцілує і дивиться, чи мені «полегшало». Тоді знову. І знову. І ще.

Не соромиться проситися в туалет, навіть коли ми поза домом (раніше вона просто терпіла, і це мене дуже непокоїло). Дуже пишається, скориставшись дорослим туалетом (з моєю підтримкою, звісно). Я танцюю з радості, вона тішиться ще більше.

До речі, коли дуже тішиться, співає «атютютю». Узагалі, дууууже багато співає. Так само дуже багато «читає» вголос книжки. Собі, нам, іграшкам. Знесе собі купу книжок і надовго залипає. Коли ми читаємо їй, вона слухає кожне слово до самого кінця, тоді закриває книжку, розгортає на першій сторінці й вимагає «сє!»

90% часу ходить без одягу, узагалі. Коли ми її хочемо одягти на ніч (вона спить розкрита), швиденько лягає на бік, складає ручки під вушком і міцно заплющує очі. Часом ще й сопе, як тато))). А ще вона так «спить» в тата на плечі, коли не хоче його відпускати від себе.

У тиждень, коли в мене чотири іспити, купа документальних справ і робочий проект найвищої важливості… я більшість часу проводжу на підлозі, за читанням дитячих книжок з Богданкою. Вона кладе мені голову на плече (точніше, на руку вище ліктя) і тримає за палець, ніжно його погладжуючи. І час від часу цілує. У ті миті вся суєта відступає, і я так якось ясно усвідомлюю, де головне, де найкраще.

Коли я йду на навчання, вони з татом завжди так зворушливо махають руками мені з вікна «папа». Коли приходжу, Мацьопа виконує свій традиційний танець ‘welcome home, Mama’. Сьогодні от заходжу, а вона саме говорить зі своєю тітонькою Олею телефоном, а побачивши мене, каже впевнено, у найкращих традиціях «західних» мов: «Мама Є дьома».

А ще сьогодні цій дивовижній (у всіх сенсах) дівчинці виповнилося два роки. Ці нотатки писалися давніше, «на коліні», тож вони не виглядають дуже святковими. Хоча, чому ж ні. Щонайменша буденна дрібничка в присутності Богдани – це справді свято. Може, тому що вона – моя втілена мрія, моя відповідь від Бога, моє диво. А, може, тому, що діти – це просто найкраще, що може трапитися з дорослими.