Надійка Гербіш
квітня 28 (Вт) 2020, 22:49
Про тишу
Із тиші, що всередині, колись витчеться зернятко. Із зернятка – паросток, із паростка – пагін. Із нього колись виросте дерево, з дерева – ліс. У лісі будуть бедрики й вивірки. У лісі буде ставок, а там – лебеді, жабки, товстолобики, водяні лілії. У лісі буде сонце і вітер, туман і дощ, паморозь і сніги. У лісі лягатимуть стежки, цвістиме ружа, ростимуть гриби й мох, набиратимуться силою квіти і трави, туди приходитимуть люди. 
І всім їм там буде добре.

А поки всередині немає нічого такого; є тільки тиша. 
Однак я чую, як у тій тиші відлунює шелест листочків, дріботіння дощу, плескання хвиль, хрускіт гілок, щебет пташок і тупотіння малих невтомних ніг. І ще багато чого у ній чую, бо ця тиша лагідна і немовчазна, набубнявіла і простора.
Про тишу
 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

  

 
Дозволити своєму голосу звучати; наслухати його, даючи кожній із його нот виоб'ємнішати; зачаровано дивитися, як обертається гончарне коло; спостерігати, як вогка, така тілесна, глина, набирає живих обрисів, стає формою...
...їсти еклери на сніданок; працювати під тремку музику; навіть найбуденнішу роботу виконувати красиво і з чуттям. Так, наче кожен подих, кожен крок важить; наче кожна усмішка має значення.
Просто тому, що саме так воно і є.
 
 

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

 
просто маленька робінзонова зарубинка собі - із тих, які не ословлюють, але які однаково залишаються зернинками спогадів десь глибоко в коморах серця.
час, коли всередині тчуться, зріють, наливаються, спіліють цілі світи. переходиш від одного до іншого навшпиньках, говориш увесь час пошепки, тільки б їх не сполохати, тільки б не впустити передчасно цівку холоду туди, де тісто ще підходить.
час промовляти поглядом і мовчанням - і тихою, променистою радістю всередині, контагіозною до непереможності.
 
 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу


 

 
Я іду по набережній, так близько до води – звичними кроками, як щодня.
Вдивляючись кудись далеко, усміхаючись плискам і качкам, вихоплюючи поглядом мартинів десь аж там, посеред озера.
"I’ve just called to say I love you…”- співає мені вона, щойно я приймаю її дзвінок.
"I’ve just called to say how much I care…”- співаємо ми вже разом.
Вітру немає навіть на причалі – але є сонце, є легесеньке погойдування хвиль, є її голос у телефоні.
«Так не хочу розгубити цієї сердечної гармонії,» - каже вона мені тихим голосом, і я знаю, що на її столі стоїть горнятко щойно допитої кави, а вона дивиться в сад, і, перериваючи бесіду про серце, описує мені пташок, що цвірінькають коло неї: Надійко, хто то? То часом не вільшанка? Який хвостик, який у неї хвостик!
Я слухаю її розповіді, її описи, її щастя; усміхаюся. Кажу їй, що ні, не розгубить. Що гармонія – вічна. І що вічність поклав Він їм – нам! – у серце.
Що все, що земне – турботи, тривога, смуток – зникомі, скінченні, мають термін «придатності». А любов і радість – вічні. Кажу їй, що не страшно переходити темряву; не страшно, коли огортає смуток; не страшно, коли тривога пронизує серце – то дочасне. Так добре знати Джерело, у якому можна знову зачерпнути радості для спустошеного серця.
Приємно чути дерев’яний причал під ногами, поки говорю їй це. Зачудована цим усім великим творінням довкола, здаюся собі такою маленькою, такою зовсім-зовсім крихітною. А всі питання, сумніви в моєму серці – ще дрібнішими, навіть супроти мене. Зникомими, скінченними. Вони перейдуть – а я буду, приходитиму сюди, на цей причал, щоранку. А колись тут не стане мене – а він і далі, може, стоятиме. Коли не стане його, буде це озеро. А коли навіть земля перейде – моє серце все ще сміятиметься, заякорене у вічність, присутнє в любові.

 

 


Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

 
а просто тому, що кожна дрібничка має значення.
вихоплюєш їх поглядом з-поміж буденності, усміхаєшся вдячно - і вони підморгують у відповідь.
і те плетиво тонких тіней на стіні будинку за кухонним вікном, яке щоразу аж так заворожує погляд.
і та цівочка воску, що стікає на кований підсвічник - важкий і люблений, гартований вогнем спеціально для мене колись давно.
і запах випічки на малесенькій кухні, у якій крізь вентиляційну дірку в стелі так добре чути, як заспокоєно туркочують голуби на горищі.
і шорсткість глиняного каганця на долоні, у який доливаю олії і над яким раптом починаю думати притчами.
усі ці пелюстки, тіні, хмари, човники, старий розтягнений кардиган, сукні, які вигулюю удома, бо як можна помислити весну без суконь?, усі ці будиночки-озерні камінчики-стара бруківка під ногами, ці зжовклі з роками сторінки книжок до читання, ця кава надпита, і фіранки, що рухаються від вітру, і те, як запах цинамонових паличок всотується в шкіру.
простір, зменшений усередину себе, раптом оживає - і в ньому стає так вільно й розлого. і дихання налагоджується, а з ним і ритми, і кроки, і стукіт серця також.
це всього лиш these foolish things (c), але в кожній із них стільки значення. і ні, їх не хочеться втримати, видовжити, залишити в скриньці, замкнути на ключ, привласнити. у них просто хочеться бути, переходити через них, пропускати їх крізь себе.
отак просто - заодно випікаючи чергові печивка, наслухаючи голубів і усміхнено ловлячи світло.
 

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

 
Дихати сил нема від цієї всієї ніжності.
Ходжу подвір'ям майбутнього Дому Мрії, дякую вголос, цілую гілочки і пелюсточки майже прозорі, зупинитись ніяк не можу.
Мої пальці пахнуть петрушкою, м’ятою і румбамбаром. У Данусі – барвистий букет у долоньках. Вітру немає, але сонце у волоссі, сонце на віях, сонце поміж квітів і на білесеньких лапках Хруща.
Дихай, прошу тебе, дихай, не забувай тільки дихати.

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Ця тиха втома, ця збентежена вдячність, ця кришталева довіра, це розпластане долі серце від невмістимої краси й небезпечної близькості до щоденного дива, ці тихі розмови, усе це невисловлене, ці загублені літерки й розгублений усміх, це запрошення просто бути, яке ще не вмію прийняти, як слід, та однаково розгортаю зачудовано... як знайти імена кожному з цих створінь із райського саду? 


Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

 
Інколи я думаю:
Чи пам’ятатимеш ти
Ці розмови на кухні
За кавою, що стигне,
Поки ми дискутуємо
Надто гаряче,
Про минувшину і прийдешнє
Про цінності і знецінене
Поки ти смієшся
Із моєї гарячковості,
А я ледь не плачу,
Не в силах довести тобі,
Що нічого смішного
У тому немає;.
Що все, про що ми говоримо,
Надто справжнє,
Що все – болить,
Усе – живе.

Ми дискутуємо надто гаряче
Біля дитини і цуцика,
Що примостилися мені коло колін,
Що стежать за нашими
Рухами; вона – із усмішкою,
Він – винюхуючи, коли вже
Дадуть йому ще трохи печивка.
Моя кава стигне, ти
Не забуваєш пити
Свою – і смієшся. Я таки плачу,
І тоді ти обіймаєш мене
За плечі і цілуєш у тім’ячко,
Наче дитину, надто захоплену
Грою – просто грою!

І я думаю: чи пам’ятатимеш ти
Всі ці розмови на кухні,
Коли зміниться світ,
Коли виявиться все незриме,
Коли все, що справжнє, живе,
Усе те, що боліло так гулко,
Так щемко,
Проросте і зміцніє.
Чи пам’ятатимеш ти тоді,
Як я плакала, як холола моя кава,
Як ти сміявся зворушено,
Нічого не розуміючи.
Чи подумаєш ти тоді:
А вона ж таки була дорослою,
Такою цілком дорослою -
І навіть не помилялася.
 
 

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

  

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 

Про тишу

 


Мітки: надихає
  • про турбулентність і довіру
  • (Love) Autumn Is...
  • Щоденникове: бджоли, гніздо і альпінізм
  • Про паростки всередині
  • Про дощову радість "Дороговказів" - замість анотації

  • Надійка Гербіш
    українська письменниця,
    перекладачка, колумністка,
    ведуча подкасту «Слово на перетині»,
    продюсерка. Директорка
    з міжнародних літературних прав
    для Європи та Нордичних країн
    американської компанії
    Riggins Rights Management
    Нові книжки:
    комірка
    Monastyrski © 2014-2020