квітня 28 (Вт) 2020, 22:49
Із тиші, що всередині, колись витчеться зернятко. Із зернятка – паросток, із паростка – пагін. Із нього колись виросте дерево, з дерева – ліс. У лісі будуть бедрики й вивірки. У лісі буде ставок, а там – лебеді, жабки, товстолобики, водяні лілії. У лісі буде сонце і вітер, туман і дощ, паморозь і сніги. У лісі лягатимуть стежки, цвістиме ружа, ростимуть гриби й мох, набиратимуться силою квіти і трави, туди приходитимуть люди.
І всім їм там буде добре.
А поки всередині немає нічого такого; є тільки тиша.
Однак я чую, як у тій тиші відлунює шелест листочків, дріботіння дощу, плескання хвиль, хрускіт гілок, щебет пташок і тупотіння малих невтомних ніг. І ще багато чого у ній чую, бо ця тиша лагідна і немовчазна, набубнявіла і простора.
Дозволити своєму голосу звучати; наслухати його, даючи кожній із його нот виоб'ємнішати; зачаровано дивитися, як обертається гончарне коло; спостерігати, як вогка, така тілесна, глина, набирає живих обрисів, стає формою...
...їсти еклери на сніданок; працювати під тремку музику; навіть найбуденнішу роботу виконувати красиво і з чуттям. Так, наче кожен подих, кожен крок важить; наче кожна усмішка має значення.
Просто тому, що саме так воно і є.
просто маленька робінзонова зарубинка собі - із тих, які не ословлюють, але які однаково залишаються зернинками спогадів десь глибоко в коморах серця.
час, коли всередині тчуться, зріють, наливаються, спіліють цілі світи. переходиш від одного до іншого навшпиньках, говориш увесь час пошепки, тільки б їх не сполохати, тільки б не впустити передчасно цівку холоду туди, де тісто ще підходить.
час промовляти поглядом і мовчанням - і тихою, променистою радістю всередині, контагіозною до непереможності.
Я іду по набережній, так близько до води – звичними кроками, як щодня.
Вдивляючись кудись далеко, усміхаючись плискам і качкам, вихоплюючи поглядом мартинів десь аж там, посеред озера.
"I’ve just called to say I love you…”- співає мені вона, щойно я приймаю її дзвінок.
"I’ve just called to say how much I care…”- співаємо ми вже разом.
Вітру немає навіть на причалі – але є сонце, є легесеньке погойдування хвиль, є її голос у телефоні.
«Так не хочу розгубити цієї сердечної гармонії,» - каже вона мені тихим голосом, і я знаю, що на її столі стоїть горнятко щойно допитої кави, а вона дивиться в сад, і, перериваючи бесіду про серце, описує мені пташок, що цвірінькають коло неї: Надійко, хто то? То часом не вільшанка? Який хвостик, який у неї хвостик!
Я слухаю її розповіді, її описи, її щастя; усміхаюся. Кажу їй, що ні, не розгубить. Що гармонія – вічна. І що вічність поклав Він їм – нам! – у серце.
Що все, що земне – турботи, тривога, смуток – зникомі, скінченні, мають термін «придатності». А любов і радість – вічні. Кажу їй, що не страшно переходити темряву; не страшно, коли огортає смуток; не страшно, коли тривога пронизує серце – то дочасне. Так добре знати Джерело, у якому можна знову зачерпнути радості для спустошеного серця.
Приємно чути дерев’яний причал під ногами, поки говорю їй це. Зачудована цим усім великим творінням довкола, здаюся собі такою маленькою, такою зовсім-зовсім крихітною. А всі питання, сумніви в моєму серці – ще дрібнішими, навіть супроти мене. Зникомими, скінченними. Вони перейдуть – а я буду, приходитиму сюди, на цей причал, щоранку. А колись тут не стане мене – а він і далі, може, стоятиме. Коли не стане його, буде це озеро. А коли навіть земля перейде – моє серце все ще сміятиметься, заякорене у вічність, присутнє в любові.
а просто тому, що кожна дрібничка має значення.
вихоплюєш їх поглядом з-поміж буденності, усміхаєшся вдячно - і вони підморгують у відповідь.
і те плетиво тонких тіней на стіні будинку за кухонним вікном, яке щоразу аж так заворожує погляд.
і та цівочка воску, що стікає на кований підсвічник - важкий і люблений, гартований вогнем спеціально для мене колись давно.
і запах випічки на малесенькій кухні, у якій крізь вентиляційну дірку в стелі так добре чути, як заспокоєно туркочують голуби на горищі.
і шорсткість глиняного каганця на долоні, у який доливаю олії і над яким раптом починаю думати притчами.
усі ці пелюстки, тіні, хмари, човники, старий розтягнений кардиган, сукні, які вигулюю удома, бо як можна помислити весну без суконь?, усі ці будиночки-озерні камінчики-стара бруківка під ногами, ці зжовклі з роками сторінки книжок до читання, ця кава надпита, і фіранки, що рухаються від вітру, і те, як запах цинамонових паличок всотується в шкіру.
простір, зменшений усередину себе, раптом оживає - і в ньому стає так вільно й розлого. і дихання налагоджується, а з ним і ритми, і кроки, і стукіт серця також.
це всього лиш these foolish things (c), але в кожній із них стільки значення. і ні, їх не хочеться втримати, видовжити, залишити в скриньці, замкнути на ключ, привласнити. у них просто хочеться бути, переходити через них, пропускати їх крізь себе.
отак просто - заодно випікаючи чергові печивка, наслухаючи голубів і усміхнено ловлячи світло.
Дихати сил нема від цієї всієї ніжності.
Ходжу подвір'ям майбутнього Дому Мрії, дякую вголос, цілую гілочки і пелюсточки майже прозорі, зупинитись ніяк не можу.
Мої пальці пахнуть петрушкою, м’ятою і румбамбаром. У Данусі – барвистий букет у долоньках. Вітру немає, але сонце у волоссі, сонце на віях, сонце поміж квітів і на білесеньких лапках Хруща.
Дихай, прошу тебе, дихай, не забувай тільки дихати.
Ця тиха втома, ця збентежена вдячність, ця кришталева довіра, це розпластане долі серце від невмістимої краси й небезпечної близькості до щоденного дива, ці тихі розмови, усе це невисловлене, ці загублені літерки й розгублений усміх, це запрошення просто бути, яке ще не вмію прийняти, як слід, та однаково розгортаю зачудовано... як знайти імена кожному з цих створінь із райського саду?
Інколи я думаю:
Чи пам’ятатимеш ти
Ці розмови на кухні
За кавою, що стигне,
Поки ми дискутуємо
Надто гаряче,
Про минувшину і прийдешнє
Про цінності і знецінене
Поки ти смієшся
Із моєї гарячковості,
А я ледь не плачу,
Не в силах довести тобі,
Що нічого смішного
У тому немає;.
Що все, про що ми говоримо,
Надто справжнє,
Що все – болить,
Усе – живе.
Ми дискутуємо надто гаряче
Біля дитини і цуцика,
Що примостилися мені коло колін,
Що стежать за нашими
Рухами; вона – із усмішкою,
Він – винюхуючи, коли вже
Дадуть йому ще трохи печивка.
Моя кава стигне, ти
Не забуваєш пити
Свою – і смієшся. Я таки плачу,
І тоді ти обіймаєш мене
За плечі і цілуєш у тім’ячко,
Наче дитину, надто захоплену
Грою – просто грою!
І я думаю: чи пам’ятатимеш ти
Всі ці розмови на кухні,
Коли зміниться світ,
Коли виявиться все незриме,
Коли все, що справжнє, живе,
Усе те, що боліло так гулко,
Так щемко,
Проросте і зміцніє.
Чи пам’ятатимеш ти тоді,
Як я плакала, як холола моя кава,
Як ти сміявся зворушено,
Нічого не розуміючи.
Чи подумаєш ти тоді:
А вона ж таки була дорослою,
Такою цілком дорослою -
І навіть не помилялася.
Мітки: надихає
про турбулентність і довіру
(Love) Autumn Is...
Щоденникове: бджоли, гніздо і альпінізм
Про паростки всередині
Про дощову радість "Дороговказів" - замість анотації
Надійка Гербіш –
українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management
українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management