У ці дні, коли світ захлинається кров’ю і ненавистю, коли щоденні передпасхальні читання нагадують, що люди за ті кілька тисяч років ніскілечки не змінилися, раптом хочеться чекати весни й наївно сподіватися, що вона прийде – і все зміниться. Будуть квіти, усмішки, люди відкладуть зброю і випустять із в’язниць невинних. Але, натомість, з весняними гуляннями люди випускають Варавву, розпинають Ісуса й, заспокоєні, із почуттям виконаного обов’язку ідуть додому. Їсти шоколадні яйця і дякувати кольоровим кроликам.

Господи милосердний.

Минулого семестру в нас були заняття з міжнародної безпеки. Ми багато говорили про ІДІЛ і Росію, про тероризм і катаклізми. Тож велетенські теракти проймали нестерпним смутком, але не дивували – чомусь здавалися передбачуваними. Семестр закінчився, у нас геть інші предмети – наприклад, економіка розвитку, навички продуктивності, все таке. І я, пишучи черговий есей з приводу, переймаюся наївним сподіванням, що все можливо виправити, було би трохи зусиль. І коли новини знову стають такими нестерпними, гублюся і не можу збагнути: звідки? чому? навіщо? Це все мало закінчитися ще в минулому семестрі, хіба ні?

І так зараз хочеться читати не тих, хто пише легко, красиво, дотепно, життєствердно. Натомість виростає велика внутрішня потреба в глибині й тихій неспростовній радості. І я коригую стрічку в інстаґрамі й блоґлавіні, менше читаю ФБ. Минулого тижня в американській бібліотеці взяла собі легке чтиво про Францію, кухню і красиве життя (екранізація цього роману колись потішила), але закрила на четвертій сторінці й повернулася до старих, зачитаних майже до дір, книжок, привезених з дому у валізі. Тих, які хочеться перечитувати щоразу, коли світ довкола знову переважує в бік божевілля.

І так сильно контрастують з цим тлом маленькі буденні радості. Коли турбота всередині й від інших, інколи зовсім чужих людей, загострюється до весни. Коли в скриньку лягають найпрекрасніші листи: читачі з різних куточків світу діляться тим, яку втіху принесла їм котрась із моїх книжок; видавці шлють деталі нових проектів і ставлять дуже потрібні запитання; світлі люди з далеких берегів (буквально) запрошують у гості й присилають квитки.

Одногрупник, курд, запитує, чи пам’ятаю я про долму – страву, яку готують у нього вдома і про яку він колись мені розказував. Я пам’ятаю, і він пише, що зготував її і привезе нам на вечерю. Я чемно відмовляюся – Ігор працює до вечора, мені незручно самій приймати гостей. Але так тішуся цим маленьким виявом турботи. Тимчасом бабця складає купкою на фортепіано листи, які досі приходять у Збараж. А поштар на вулиці щоразу ґречно знімає кепку, вітаючись.

Я часто прокручую в голові початок січня, коли дуже-дуже чекала 22 числа. Це Богданчин день народження, і я мріяла про затишне свято. Мала приїхати в гості мама і привезти мою свіжу, щойно з друкарні, книжку про Венецію; ми з І. збиралися на побачення вдвох; мені мало прийти підтвердження про контракт, заради якого варто було дорослішати, вчитися і працювати ночами. Я навіть уявляла собі, як сфотографуюсь, щаслива, і поділюся фотографію з групою найближчих друзів (так, я думала, що нарешті її створю) разом із усіма цими радісними новинами.

Наше маленьке свято справді було дуже затишним. Але мама приїхала уже згодом (і ми з І. таки пішли на побачення!), книжка прийшла ще пізніше поштою, а контракт, разом із деякими іншими моїми важливими очікуваннями, досі на стадії розробки.

Але якраз завдяки цьому очікуванню я вирішила поки почекати з групою друзів і тим, щоби ділитися з ними маленькими перемогами. Натомість вирішила ділитися буднями періоду «у дорозі». З усіма. Бо про перемоги говорити просто. А про шлях до них – інколи довгий і виснажливий – не завжди.

Але якраз у дорозі всередині виростають дуже важливі паростки. Довіри, сподівання і тихої неспростовної радості. Яка не залежить від нових книжок, подорожей, кількості дітей, наявності чи відсутності власного дому й красивого одягу. Яка взагалі не залежить від зовнішніх обставин.

Яка виростає зі сподівання на Його милосердя в будь-яку пору року. Навіть у ту, що п’ята і найдовша – очікування весни.