Сьогодні я поверталася з пошти під дощем, жонглюючи парасолею, капюшоном, якого безперестанку зривав мені з голови якийсь страшенно невихований вітер, і невеликим пакунком з видавництва. З чим би ви думали – з авторськими примірниками нової книжки – новоспеченими, із запахом свіжої фарби і всім таким. Хотілося танцювати, але на мене в цьому чарівному містечку і так нерідко дивляться трохи скоса, того я просто бігла і видзвонювала найближчим (то нічого, що телефон міг впасти в болото від такого жонглерства, однаково я вже розбила тамтешній екран наніц через свою неуважність).

То дев’ята моя видана книжка – і найулюбленіша (наразі). Найособливіша, бо така якась про найглибше і найважливіше. З терпкою сумішшю жартів, радісних історій, болю і світлого смутку. Вона зовсім маленька, мікроскопічна навіть, але в ній вмістилося стільки важливих для мене уроків, якими хочеться поділитися. Тут – про Бога, дороги, падіння і помилки, сумніви, дива, сльози, любов, токсикоз, «джазмена» Ісаю, про молитви, материнство, війну, прощення і життя як мандрівку. Попри заїждженість цієї метафори я спробувала відійти від звичних шаблонів і штибів, говорячи про щоденну надію і Богосприйняття.

Місцями позамежна її оголеність і моє самозабуття в пошуках Його – це, свого роду, повернення до втраченого раю віри. І я дуже сподіваюся, що воно додасть сміливості в очікуванні нових див від Нього не лише мені.

Тут про радіо, бо колись я завжди хотіла там працювати. Вести якусь розмовну опівнічну передачу. І ставити улюблену музику. Мені не довелося збагатитися таким досвідом, зате я могла писати, промовляючи. Думаючи про тих, хто в дорозі – коли дощ розмиває світло фар у красиве боке, і є достатньо часу, аби думати про найважливіше.

Коли я написала на ФБ, «навіть не маю звичного нетерпіння, як то буває перед виходом нових книжок. […] Чесно кажучи, мені навіть якось боязко запрошувати вас на цю презентацію. Особливо тому, що Ігорчик залишиться з Мацьопством, а його присутність завжди створює невидимі стіни для мене, стіни, за якими нема чого боятися. Але, може, воно й на краще – пройду цей момент замежевої відкритості і беззахисності сама, наражаючись на критику і незручні питання, задля того, щоби поділитися найкоштовнішим, що знайшла в процесі написання», і прекрасні тернопільські журналісти з особливим почуттям гумору поширили цю новину під назвою «Чому тернопільська письменниця боїться йти на презентацію своєї книжки»))).

/Пригадується, як перед приїздом до Збаража Юрія Луценка, де серед іншого, він мав зустрітися зі мною за кавою (перебуваючи у в’язниці, він прочитав «Теплі історії до кави» - і написав звідтіля дуже добрий, дуже життєствердний відгук, за який я пану Юрію дуже вдячна), тернопільські журналісти написали новину «Юрій Луценко на Тернопільщині зустрінеться з красивою жінкою», ггг./

Так ось. Книжка вийшла. У четвер буде презентація у Львові, в рамках Форуму Видавців. (ресторан «ГРУШЕВСЬКИЙ Cinema Jazz»  на просп. Шевченка, 28), початок о 19:00. Гості – директор видавництва «Свічадо» Богдан Трояновський та письменниця Дзвінка Матіяш. Модерує історик, доктор філософських наук зі Стокгольма Юля Юрчук.

14 вересня презентація відбудеться у тернопільській книгарні "Є", початок о 18:30. Гість – професор, доктор медичних наук, пастор Петро Сельський. Модерує журналістка Анна Золотнюк.

Будь ласка, приходьте. Мені насправді трошки лячно – вперше, попри десятки проведених презентацій, на яких я не мала й дрібки страху. Але ваша підтримка багато для мене значить.