Замість усіляких планів, надуманих на вихідні, мені дістався кавалок часу на просто полежати. Після басейну розболілося вухо, а оскільки лікаря вже не було, я залізла поміж подушки з паперовою книжкою та пінтерестом і дозволила своїй маленькій сім’ї турбуватися про мене.

Ігор вибіг за ліками, а повернувся з еклерами і морозивом. Ми дивилися якесь добре кіно (мімімі: коли тітонька там упала, Дануська підбігла до мене з подушкою і попросила їй передати, щоби та «не падала і не плакала»), говорили і бавилися.

А увечері, коли біль раптом став дуже сильним, я лежала в ліжку й дякувала Богу за все, що мене не болить. І за всі чудесні дива, які трапляються щодня. До наступного ранку вухо вже майже не турбувало.

А вже в середу мені стало так страшенно тісно в маленькій квартирі в цю шалену весну, що я вирішила навіть не радитися з лікарем (раптом, не дозволив би!), а просто запхала ватку в знову здорове вухо, взяла берет і штурмовку, маленьку дівчинку і великий наплічник (з фотоапаратом, парасолею, лупою, компасом, телефоном, сонцезахисними окулярами, запасними маленькими джинсиками, крейдою…) й вирушила на пошуки свіжого натхнення.

У лісі, знаєте, маленькій дівчинці потрібно все: пір’їнки, мушлі, камінці, шишки, равлики, листочки і квіти. Набирає повні жмені того добра, а побачивши наступну цікавинку, наказує мені: «Мама, тримай!»

У лісі багато велосипедистів. "Бодяня хоче ровер!" - "Богдана хоче ровер? Мама теж. - "Бодяня хоче ровер, мама хоче ровер, мама купить ровер".

Ми розглядаємо метеликів і бджіл (і я навіщось розказую ще такій маленькій дитині, чому бджоли важливі; що якби не вони, дві третіх усіх рослин – а за ними й тварин, птахів і комах, які живляться тими рослинами, не стало б; кажу, що бджоли зараз стрімко вимирають від отрути, яку люди використовують проти комах-шкідників…). Дівчинці цікавіше розмовляти з комашками і пташками, ніж слухати мої теревені, але я все одно щось тихо розповідаю на тлі. А коли перестаю, така заклопотана дівчинка зупиняється, повертається до мене і просить: «Ще!»

Ми йдемо в анемонові зарослі, до озера, до магнолій, знаходимо сон-траву, розглядаємо жука в лупу, збираємо кульбаби. Дівчинка крейдою розмальовує каміння в колір весни. Їй дуже треба в альпіністський відділ саду, і я вся тремчу й молюся вголос, страхуючи малу дослідницю обома руками.

Вранці виглядало на те, що в нас з’явилися чудові сусіди. На верхівці туї, яка росте акурат навпроти вікна спальні, час від часу можна помітити заклопотану пару голубів: силует мами-голубки метушиться між гілочок, а великий тато-голуб раз у раз приносить туди гілочки.

Так хочеться, щоби Богдані запам’яталися ці миті: я беру кольоровий папір і кривенькими аплікаціями нашвидкуруч роблю ескізи. Тепер я ще мрію про бінокля (колись у дитинстві загубила дєдів великий військовий бінокль у лісі й досі за ним шкодую), але навіть не беруся запитувати Ігоря про наш бюджет на літо. Боюся, всі ці смішні обмеження геть зіпсують мені радість від мрій :-) Зрештою, суть не в тому.