Літня ніжність завжди зашкалює, виходить за береги і хай навіть зовсім трохи, але обов’язково зносить дах.

Усі ці, знаєте, півонії і їхній запаморочливий запах, ці поля обабіч дороги, ці світанки у вікні й заходи сонця за вікнами машини, у якій лише ми втрьох і багато насиченої радості, це відчуття трави під босими ногами (зі свіжим педикюром, що теж додає і краси, і усміху, звісно), мамські пікніки, дитячий галас, безкінечне морозиво, плястерки сиру, що тануть у роті, кава, що смакує якось інакше влітку – ну справді ж!, суниці й черешні, босі брудні п’яточки, яких вранці годі добудитися вчасно, і навіть ці дощі, чесно, навіть вони.

У нас з’явився клаптичок дуже власної землі – і так цікаво відчувати, як Бог через нього змінює так багато у моєму серці. Спостерігати, як світогляд проростає новими просторами й траєкторіями, а голова повниться новими метафорами – такими безкінечно простими й зрозумілими. І як швидко брудняться руки – і як то не має жодного значення.

Мій робочий день помережаний щогодинними віддзвонами з годинника на старому костелі. У кожній з розмаїтих сумок лежить по книжці, що зараз читаються. Пальці регулярно пахнуть як не м’ятою, то петрушкою, як не петрушкою, то вощиною, і так по колу.

Витвори дитячого мистецтва – повсюдні. Щовечір заповнений активностями й людьми, на тишу так мало часу – і водночас її так усюди багато. Безсоння – це не про літо. Як і брак ідей. Інколи бракує сили на все і одразу, але докори сумління – це теж геть не літня справа, тому нехай.

А кадр – Оксанчин, вона чарівниця за будь-якої пори року.