Щось я геть розівчилася писати щоденникові замітки на берегах не-інстаграмофейсбуків.

А як без них запам’ятати це літо?

З персеїдами над хатою, кавою замість вітамінів (це вікове, так?), з такою в свої неповні 5 років вдумливою донечкою, для якої допомагати комусь – це честь і невимовна радість, і яка до найдрібніших деталей пам’ятає (і весь час ті спогади озвучує) наше лодзьке життя і майже всі наші далекі подорожі. Ми дивуємося: як?! Так не буває ж! Але ні, буває, ось вони, наші сотні маленьких див на щодень. Так вона й каже: «Мамо, я вже бачила мільйон див!» - і не посперечаєшся ж із нею зовсім.

Це літо – як і багато інших, попередніх, про нові книжки, нові переклади (плюс три перекладені дитячі книжки, ох!) і шалену завантаженість на роботі. Про стос авіа- та потяго-квитків та бронювань готелів, що постійно поповнюється новими повідомленнями в скриньці.

І про хвилювання від очікування подорожей – Господи, правда ж, усе буде гаразд? Щоразу так хвилююся, майже не вірячи, що це все – зі мною. І що це може відбутися. У коловороті рутини буває так складно підняти очі догори й просто спокійно чекати.

Тож і відпустки, і відряджень чекаю з особливим запалом і нетерпінням. А ще – із поколюванням у пальцях від страху: чи впораюся?

У Франкфурті, окрім особливо важливих зустрічей, мене чекає два королівських (тут перебільшую, але зовсім небагато) бенкети, і я вишукую всі можливі довідники з хороших манер за столом і поза ним.

Цього літа, як і у кілька попередніх, були знакові пропозиції та важливі рішення, і я багато хвилювалася й плакала, намагаючись ухвалити правильне. Однак зараз, коли вибір у кишені, у серці мир.

Ми з Данусею читаємо книжки повсюдно – в гамаку, в ліжку, на підлозі, в кабінеті, на сходах. Інколи вибираємося у вело-бричко-мандрівки втрьох. Ігор з Богданою майструють щось із Леґо й змальовують гори паперів ескізами проектів – Ігор всерйоз, та й дитина переконана, що вона також, тож працює із повною віддачею.

У саду по черзі гамак із вігвамом і зливи, ми з І. подовгу говоримо на великій дерев’яній гойдалці (комбінація тем розмов і довколишнього краєвиду часто викликає когнітивний дисонанс, але так навіть цікавіше).

Цього заклопотаного літа мені несподівано прийшли особливі нагороди – робочі й книжкові (тепер і «Пуанти» серед бестселерів, а в «Мар’ям» нова літературна премія).

Працюючи ночами, я подивилися кілька фільмів – уперше за багато місяців, і так мені від того якось добре.

Осінь шле телеграми, і я думаю, що за ці неповні три літні місяці в нас майже не було повноцінних вихідних; у нас не було гір, але були маленькі водойми; не було жодного концерту чи театру, але була чарівна художня виставка в Збаражі, був фантастичний Книжковий арсенал, були музеї і мистецькі майстер-класи, були інтерв’ю та зустрічі з неймовірними творчими людьми. Мало встигалося читати, але все – дуже хороше.

На початку літа дитина (у 4,5) сама собі освоїла звук «р» - єдиний, який їй ще вдавався недосконало. А наприкінці літа – освоїла читання вголос, без нашої допомоги.

Застережена сучасними дослідниками щодо раннього читання, я свідомо її не вчила. Грати на піаніно гами, вправи й простенькі твори (без нот, бо це ще одна знакова система) – будь ласка; додавати й віднімати в межах двадцяти – супер, тим паче, що вона має схильність до математики; перекладати усно з англійської дитячі книжки за маминим читанням – тут ми вже маємо маленького профі! Малювати, творити, вирішувати логічні задачки – прошу дуже. Але читати – ні, не вчила. А вона от – і прочитала нам довжелезне слово вголос, поки ми вели якісь свої дорослі бесіди. А потім ще і ще. Але книжок читати не рветься – надто любить, коли то для неї роблять батьки.

Вранці й вечорами повітря вже прохолодне. Ми з бабцею збираємо-сушимо-мелемо прянощі на зиму. Уперше за роки акуратно підстрижена трава на подвір’ї все густіше вкривається кольоровим листям, яке вітер зриває з дерев і розкидає довкруж, наче конфетті.

Дівчата на мамському посерйознішали й обговорюють школу.

Хочеться гарбузових пирогів, а в переліку бажаного знову майорять вовняні светри, багато квітів, плетені шкарпетки, мереживна скатертина й узбецькі прянощі до плову.

І ще хочеться червоних туфель-човників на шпильці, слухати джаз і в кіно.

Зовсім скоро, дасть Бог, мій світ звично, по-осінньому розшириться – через нові книжки, далекі подорожі й незвідані краї, нове навчання, хрустку прохолоду повітря, кучеряві тумани вранці, яскраві світанки й кавування з друзями.
А тим часом серпень досвічує своїм особливим золотим світлом, і цей місяць для мене – про якесь особливе, тремке, ніжне дуже очікування.
Наче я – маленький гобіт Більбо, сиджу собі в небезпечному Ереборі й перебираю пальцями в кишені знайдений у довгій мандрівці жолудь – і тихо мрію про те, як повернуся в Шир і посаджу його поруч зі своєю затишною ніркою.

Так, осінь близько, але то не страшно. Бо ж на кожну пору є свої зірки, свої чаї і свої радості.