Спрагла тиші й зосередженості. Серце, таке зазвичай всім вітрам відкрите, втомилося і шепоче довірливо: зупинись, закутай і зігрій, загорни мене в лялечку, зрощу тобі крила. Будь мені муром, а не щоглою. 
– Ти можеш на мене покластися, - відповідаю йому. І дотримаю слова.

Учора надвечір прийшов стосик коротких листів від одного співавтора – людини, з якою малими кроками виписуємо щось, про що мріялося віддавна; і щоразу дивуємося навзаєм: не змовлялися ж! 
Його слова нагадали мені іншу нашу розмову: про маленькі щоденні жертви задля того, щоби встигнути більше. Про те, коли служіння великій, закладеній у серці мрії стає вищим за саму людину – і піднімає її над буденністю, зцілюючи, наснажуючи, розводячи межі світу, затримуючи час у долонях і перековуючи його на вічність. 
І, Господи милосердний, як же хочеться встигнути. 

Знову ж – не відволікаючись на оманливі поблиски світу, на суєтні ярмарки й перегони. На непотрібні суперечки, на пошуки приналежності, на нав’язану – а не вроджену чи набуту в природній спосіб – потребу вписуватися в окреслений кимось контекст.

Лиш просто собі бути. Просто служити. Приносити миску з водою, омивати ноги, тримати на плечі – завжди напоготові – рушник, а не рушницю. Не маючи де голови прихилити, натомість ставати комусь прихистком, бути комусь домом.

Читаю Цвейґа, перечитую дорогого Твардовського собі й Толкіна-зріднілого – дитині. 
Усюди – величні історії й найголовніше, непомітне часто послання: усі великі перемоги даються лише тим, хто мовчки, без жодної помпезності, вирушає на виправу, не очікуючи нічого, окрім вірності власного серця, хто смиренно приймає допомогу, хто не боїться йти босоніж, коли підошви зітруться, а дорога ще не завершиться. Тим, хто знає, що сам по собі не значить, не вартує нічого – і навіть попри це не боїться приймати любов. 

«…з-посеред усіх див природи поважаю найбільше траву; бо вона стоптана, низенька, без жодного плоду, без колоска; траво – сестричко моя, кармелітко боса».