Це моє найулюбленіше свято. Я його чекаю сильніше, ніж Дня незалежності, коли всі довкола, здається, нарешті вірять, що все буде добре в нашому королівстві, і гордо ходять у вишиванках (тільки не я – заважає вбудований нон-конформізм, і нічого з тим не вдію). Ніж власного Дня народження чи Форуму Видавців (а це ж також майже як День народження, бо до нього майже щороку в мене виходить книжка). Ніж сімейних мандрівок. Сильніше, ніж дня народження чоловіка, мами, чи – навіть! – донечки. Тому що Різдво – це про радість, силу, перемогу, про вічність, про непереможність смерті, про драму з прекрасним завершенням, про любов, жертовність, про чудо, про сенс усього.
Зрештою, Різдво – про Воскресіння. Тільки то лише початок Великої Історії, і ялинка в ліхтариках, подарунки й листівки, безкінечна випічка, запалені свічки, адвентовий календар і найзатишніші з читань – усе тут дуже доречне.
Не дивно, що щороку я починаю чекати Різдва ще з літа (не смійтеся). У вересні перебираю, наче толкінівський дракон – золото, свою різдвяну скарбницю – з кількома значимими для нашої родини прикрасами, дитячими книжками й ресурсами. Ходжу сайтами, вишукуючи щось нове книжкове.
(Навіть "Мене звати Мар’ям” – глибоко різдвяна історія – вийшла задовго до Різдва, на вересневий Форум, бо я дуже просила видавців не видавати її в грудні: у той час усім хочеться бути хорошими й творити дива для інших; але як було б добре зберегти "дух Різдва” впродовж року, байдуже, чи то пора, коли хочеться на шезлонг під пальми, чи коли пахне гарбузовим пирогом, а з прогулянок приносяться гори красивих листочків, а чи коли земля раптом стає із безароматної – дуже духмяною і просить посіяти в неї зернятка).
А враховуючи кілька дуже стресових попередніх років – з переїздом в іншу країну, нашими навчаннями, новими роботами, поїздками й купою всього іншого – усе це на тлі постійної відповідальності за виховання прекрасної й дуже домашньої дівчинки… цього Різдва я чекала особливо.
Я мріяла про спокій і затишок, і про те, як ми вбиратимемо ялинки в квартирному садочку і прийматимемо гостей. Усе здавалося таким устаткованим – нарешті. А тоді ми приїхали до Кракова після казкового Парижа (де відчуття свята триває цілий рік, я певна) – і зрозуміли, що багато з устаткованого не таке вже й однозначне.
І хоча побутові непевності – не таке вже й випробування, та коли їх багато й вони термінові, то серце починає вистрибувати з грудей, повітря бракне, руки м’якнуть і голова дістає заворотів.
І залишається небагато: зрощувати любов усередині, як кристали. З солі розгублених сліз. Працювати знадвору, бо ж осінь, і попри всі побутові негаразди, попри всі загубленості, хочеться впіймати її за хвоста (у кожному разі в саду кращий інтернет, гг). Гуляти з дівчинкою лісом біля дому, вишукуючи гриби (я на них не знаюся, тому ми не збираємо) і види на довколокраківські гори поміж рудих череп’яних дахів тутешніх будиночків. Говорити з чоловіком до глибокої ночі. Пити чай перед сном із щасливо знайденої у нашому садочку, поміж плющем і трояндами, м’яти.
Я не втрималася й уже дістала із різдвяних запасів до читання трохи поторсаний томик із різдвяною повістиною (за нею Hallmark зняв кіно, але я однаково більше люблю читати, ніж дивитися фільми – дякую, Світланко, за книжку!). Це та сама авторка бестселерів за версією New York Times, чию книжку (одну з) прикрашає моя фотографія тернопільського парку, і то теж – нагадування про диво й гріє тепер.
Інколи я думаю: де ж тепер ми проведемо найближче Різдво? Яким воно буде? Чи матимемо з собою всі необхідні атрибути й живу ялиночку в саду? Чи буде воно теплим, затишним, спокійним і ніжним? Чи приїдуть гості? Чи вдадуться хрусти й кутя?
А потім собі ж відповідаю подумки: не важливо.
Згадую історію народження Ісуса – коли вагітна Марія змушена була мандрувати так далеко від дому, можливо, спекотними днями й холодними ночами. І коли для неї з Малюком не знайшлося навіть місця в найбіднішому домі.
Думаю про маленьку біженку Мар’ям – це та вигадана історія, якій я сама вірю до останнього слова.
Думаю про два наші лодзькі Різдва.
І про те, що все – в Його руках. Байдуже, де ми.
І що головне – ліхтарики й невмируща ялинка в серці. І щоби там, у серці, завжди було місце для Небесних Ясел.
українська письменниця,
перекладачка, колумністка,
ведуча подкасту «Слово на перетині»,
продюсерка. Директорка
з міжнародних літературних прав
для Європи та Нордичних країн
американської компанії
Riggins Rights Management