Пан Ігор Козловський – геть неземний. Поруч із ним виникає відчуття, наче опиняєшся біля цілого великого всесвіту мудрості, глибини, гідності і витривалості.

До нього підходять його учні – і їхні очі світяться. Після його лекції люди ставлять питання – і їхні обличчя змінюються, прозорішають, крізь них починає проглядати той безкінечний внутрішній простір, про який пан Ігор так багато говорить.

У якийсь момент мені здалося, наче в магічний спосіб я стала стороннім спостерігачем нашої розмови з паном Ігорем: ми сиділи на лавці, я – підібгавши ноги й уважно дослухаючись до його слів, він – говорячи, зокрема, про те, як мови всіх народів непомітно фіксують єдине світовідчуття людства з приводу найважливіших життєвих засад, і дивлячись удалечінь. Довкола сновигали яскраві, натхненні студенти, а десь на тлі був залитий сонцем осінній парк. Я дивилася на профіль пана Ігоря, слухала його спокійний, вдумливий голос і відчувала особливу вдячність.

Натомість на лекції пана Ігоря відчуття були геть інші. Перетинка міжсвіття витоншувалася від його слів. Оболонки, нашарування, маски, надбудови спадали – і від того було страшенно некомфортно, боляче навіть. Було боляче слухати про полон. Боляче було слухати про свободу. Навіть про любов було боляче слухати, бо любов, наголошував пан Ігор, - це передусім про відповідальність.

· Коли любиш – не виживаєш, навіть за найтяжчих умов, а живеш кожну мить. Живеш не всупереч, не наперекір, не просто тому що; живеш гідно, відповідально, про-жив-аючи, про-любл-юючи кожну мить, наповнюєш її глибинним сенсом, формуєш спадок, самим собою становиш критичну масу, змінюєш світ своєю присутністю, наснажуючись і вибираючи будівне протистояння – із любові. Любов витісняє думки про себе думками про когось, і місця для самоспівчуття чи гордині чи ненависті (навіть до катів – так казав пан Ігор, але ніхто з нас не може цього знати, лише людина, що перейшла це; і ні від кого ми не можемо цього подвигу очікувати чи вимагати) там просто не залишається.

 

· Любов – це не екзюперівська відповідальність за «тих, кого приручили», бо ця відповідальність, каже пан Ігор, - це передусім відповідальність за чиюсь любов до нас.

· Волі прагнуть усі живі істоти, але нести відповідальність за цю свою волю може лише людина; і ця воля тоді стає свободою.

· Одне з (непомітно) найскладніших випробувань – це випробування повсякденністю; коли очі замилюються, коли ми перестаємо розрізняти важливе від другорядного.

· Натомість усвідомлення того, що проходиш випробування – наснажує.

· Урятувати узятих на смерть можна, розповідаючи щось їхній душі.

· Страшно, коли цінність стає ціною, заплаченою за потребу.

· Страшно, коли рефлекс витісняє і замінює собою рефлексію.

· Добрими намірами вистелена дорога до пекла, бо намір без конструктивної дії для зміни реальності – це прокляття.

· Донбас не можна реінтегрувати, його потрібно де-окупувати. Власне, не стільки територію, скільки свідомість людей.

· Усі ми – вічні боржники любові.

Дякую, пане Ігорю.