Мій дєд дуже любив вареники з сиром. Я – теж. Ми вдвох затягували пісню про козака, який любив дівчИну і з сиииром пиииироги, і сміялися просто так. Бабця робила нам їх часто. Щонеділі, напевне. Коли дєда не стало, багато чого змінилося. Ми рідше їли вареники, стіл не накривався у визначені години, не було чіткого порядку, визначених місць для кожного члена родини, не було великої тарілки з салатом ближче до нашої з дєдом частини столу, не було багато чого.

Коли в нашому домі з’явився Ігор, бабця дізналася, що він любить вареники з сиром і картоплею і почала готувати їх частіше. А я їх зовсім розлюбила.

Ігор часто казав, начебто жартома, доброзичливо при цьому сміючись, що його мрія – скуштувати вареники, які зготую я. Навіть сам готував кілька разів вареники з вишнями. Кілька разів за понад десять років нашого спільного життя – може, два. Чи три. Точно не більше. (І навіть у ті рази я не впевнена, що тісто він готував сам - може, йому таємно допомагала бабця). Але навіть на це я не повелася. Навіщо взагалі комусь любити вареники? Навіщо ускладнювати життя?

Так само зневажливо я ставилася до борщу. Ну, поки ми не приїхали жити в Лодзь. Я зварила борщ у наш перший місяць тут. І з того часу варила його часто. Він почав мені смакувати, трохи тамував тугу за домом, але це не було основною причиною: оця магія свіжонарізаних овочів, їхні запахи й розмаїття, петрушка й часник укінці, насичений, густий багряний колір, який перемагав, гасив усі інші, наповнюючи їх собою. Ота біла сметанова пляма посеред тарілки і м’яка рожевість, яка тонкими ворсинками розтікалася від неї до країв. Задоволений вираз Ігорового обличчя. Тепле, аж муркотливе відчуття всередині – ну от, щось мені вдалося.

Але не вареники. Лазанья – так. Хрусти – так. Навіть медівник. (Не те щоб вони щоразу виходили ідеально, зрозумійте мене правильно, але це мене не лякало - зрештою, лазанья не вдалася лише раз). Але не вареники, ні.

Однак сьогодні, на третій день Різдва за старим стилем, я таки їх зготувала. Серце калатало, я не пускала нікого в кухню, руки тремтіли, в горлі збирався клубок сліз. Я була впевнена, що нічого в мене не вийде, але цей минулий тиждень Ігор так старався говорити моєю мовою любові, і взагалі, ми стільки років одружені, а я так і не виконала таке просте прохання… словом, я не могла опиратися давньому задуму. Написала мамі ‘SOS’ із проханням терміново подзвонити до бабці, вивідати рецепт тіста, але всі найпростіші й навіть витіюваті бабцині рецепти знають її пальці, тож нічого, крім складників – борошна, яйце, вода – я не дізналася. Місила тісто, готувала начинку, стримувала сльози, сказала Ігорю, щоб не надумав критикувати, яким би не був результат.

Ігор сказав, що вареники вже виходять прекрасними. Сказав, що йому доведеться відновити сторінку у фейсбуку, бо про таке не можна мовчати. То був дуже дотепний жарт: Ігор не вірить у фейсбук, зареєструвався, коли був в Україні, а я – тут, у Лодзі, але нічого не відповідала йому у вайбері, він хвилювався. Скоро видалив сторінку й живе чудове життя, не роблячи позначок на фейсбучних полях. Мені це в ньому подобається.

Вареники не розлізлися, не розварилися, виглядали, наче справжні вареники, правда, тісто було недостатньо м’яким, недостатньо повітряним. Словом, сильно програвало бабциному – тому, чий рецепт знають лише її пальці.

Я думала про те, як несподівано мало там інгредієнтів. І як багато роботи. Порівнювала з вчорашньою тушкованою солодкою картоплею з цілим букетом овочів і салатом із самої лише пекінської капусти, политої оливковою олією і лимонним соком – і як чудово то смакувало Данусі. Думала, що колись люди не мали розмаїття на столі, тяжка робота була звичкою, а відкладати собі трохи часу на відпочинок не видавалося важливим (чи можливим). Зараз страви мають так багато складників, а на їхнє приготування треба так мало часу й сил. Часу на відпочинок, на спілкування – більше. Але так багато з нас його спалюють, безкінечно проглядаючи новинну чи фейсбукову стрічку.

Я не фанатка вареників, узагалі. Але зараз мені особливо важливо повернути за родинний стіл атмосферу передбачуваності, спокою, цікавих розмов і сміху – саме таку атмосферу завжди оркестрував дєд і втілювала бабця за нашим овальним дерев’яним столом у збаразькій їдальні.

Так важливо, щоби Дануся знала: я аж так сильно люблю її тата, що от, навчилася готувати саме такі борщі, які він любить, зварила йому вареників. Хоча, Данусі так подобається бавитися з тістом, для неї то така «чудова гра», як вона сама повторює, що їй, мабуть, здається, що то я просто розважаюся. Ну й нехай. Головне – всі задоволені.