Заблукавши в Сан-Марино (у цій подорожі ми дозволяли собі заблукати в кожнісінькому місті), ми натрапили на вулицю Наполеона Бонапарта. «Наполеона? Бонапарта?!» - перепитала я Ігоря ошелешено, найімовірніше, із тим виразом обличчя, який І. називає «неробивеликіочі». Свого часу загарбник Наполеон добряче позбиткувався з Італії, сплюндрувавши чимало її пам’яток і вкравши коштовності, які він собі називав «військовими трофеями». І після цього якійсь вулиці під протекторатом Італії ще не соромно носити його ім’я?

Згодом ми з’ясували, у чому справа. Узагалі, ця маленька країна (з населенням 32 тисячі людей; це як два Збаража, щоб ви собі уявляли) з напрочуд високим рівнем життя, успішною економікою і запаморочливими краєвидами нас вражала ще не раз. Збираючись у подорож Італією, ми запитували знайомих, котрим уже довелося там побувати, що дивитися, куди піти, чим цікавитися. Сан-Марино? – перепитували всі, зауваживши цю назву в нашому переліку. – Мила республічка, але там нічого дивитися. Узагалі. А нас вона чомусь покорила. Ми були б навіть не проти там поселитися на якийсь рік-два))).

 

 

 

 

Більше прочитати про республіку можна хоча б ось тут, у Вікіпедії (і я наполегливо вам раджу це зробити, бо ж надзвичайно цікаво), а я розповім лише про те, що вразило нас. Починаючи з Наполеона.

Виявляється, окупувавши Італію, Наполеон вирішив не захоплювати Сан-Марино. Більше того, він запропонував вкраяти шмат Італії з виходом до моря і допасувати то все гарненько до Сан-Марино. Сан-маринці відмовилися, адже «бідній країні краще вдається підтримувати незалежність». Їх так ніколи і не завойовували, до речі. Пан, у якого ми винаймали кімнату в Ріміні, сказав нам, що в Сан-Марино все добре, тільки люди якісь диваки і сноби. Але їхній снобізм дуже навіть можна зрозуміти. І в них є чого навчитися.

 

 

 

 

 

 

 

 

В однойменному містечку є кілька фортець, найвідоміша з них – Ґуаїта. Колись то була і захисна споруда, і в’язниця. До речі, перебування у в’язниці було платним, оплачувати його мали самі ув’язнені. З вікон їхніх камер відкривалися чудесні гірські краєвиди. Може, саме тому сан-маринці робили бізнес навіть на тюрмі. 

 

 

 

 

 

З фортеці видно засніжені вершини й блакитне море вдалині. І червонясті дахи. І серпантини доріг. І багато-багато зелені. Зрештою, поки нас із Ігорем цікавила місцева архітектура, Малючка захоплено розглядала траву й кульбаби. 

 

 

 

 

Наприкінці ми спустилися по вузькій стежці з лісового схилу гори Титано, на якій і розташоване місто, і мене не полишало відчуття, наче ми потрапили в казку. Попереду нас чекали ще Ріміні і Венеція, і нам було насправді дуже-дуже добре в кожному з цих міст, але жодна місцина там не мала в собі тої атмосфери, що ліс із обплетеними плющем стовбурами дерев довкола сан-маринських фортець.