1. Я дуже люблю сніг і зірки. Коли ми їхали до великого міста, я страшенно переймалася, що тут не буде видно зірок. І що сніг буде брудний від машин. Але з будинку, де ми поселилися, зірки видно пречудово. І сніг довкола білий. Подумалося, що зірки і сніг можуть примирити мене чи не з будь-яким містом.

2. У мене відверто хороший апетит і я багато їм (знаю, що по мені цього не видно, але то правда). Одна з дуже важливих мрій – навчитися готувати, як шеф. Чоловік, сміючись, цитує дитячу книжку Іри Цілик «але мама каже, що спочатку треба навчитись малювати коника – це такий закон у художників». Супи-сирники-каші вже вмію. Треба тепер level-up.

3. Мені найцікавіше з найріднішими. Я дуже люблю, коли людей багато, люблю гостей і зустрічі, але й коли всього цього нема, не відчуваю пустки. Натомість, опинившись хоч на годинку десь далеко від Ігоря чи Дануськи, страшенно за ними сумую.

4. Люблю розмаїті мапи. Я погано їх «читаю» і не дуже добре тямлю в географії. Але мапи – це про красу й дивовижні історії. І про подорожі. Коли мені було років 12, дідусь подарував мені стару карту свого тата, мого прадідуся. І я мрію, що колись вона висітиме на стіні нашого дому – маленького затишного будиночка десь неподалік лісу.

5. Очевидно, подорожі я теж дуже люблю. Але завжди подорожую без мапи, на відчуттях. Так чомусь цікавіше.

6. Я вірю в дива – і вони весь час трапляються довкола.

7. Книжки – то ще одне дуже велике захоплення. У котрійсь із частин цього «проекту» розкажу про них більше (тобто, всі 25 пунктів присвячу тільки їм)), але не можна просто взяти й змовчати про них у переліку радостей.

8. У багатьох сенсах я страшенно старомодна: мені подобаються прості речі, паперові книжки, велосипеди замість машин, дерев’яні іграшки, маленькі кав’ярні, капелюхи й по-італійськи шумні родинні вечері, природні матеріали в одязі й оздобі, трамваї (якщо вже мусиш якийсь час жити у великому місті), домашня випічка (будь ласка, будь ласка, почни мені вдаватися завжди і з легкістю), розповіді про американських пілігримів і взагалі їхній стиль життя.

9. Я дуже люблю спостерігати за пташками (і досі шкодую за великим дідусевим біноклем, який колись згубила в лісі). Богдані це теж страшенно подобається. Так хочу, щоби це було однією з наших улюблених мамо-донькових активностей – задля такого не шкода буде купити й нового бінокля.

10. Узагалі, я не надто переймаюся речами й не сильно до них прив’язуюсь. Одяг купую рідше, ніж книжки, і то хіба коли попередній геть зносився (я трохи перебільшую, але суть ви зрозуміли). Але в мене є перелік речей, які «мусять» бути в нашому Домі Мрії – і крім бінокля й великого глобуса, крім крісла-гойдалки й телескопа, крім вігвама й іграшкової залізниці, крім Данусиного дерев’яного коника і мого фортепіано там має бути маленький дерев’яний столик на тоненьких ніжках, з єдиною шухлядою під стільницею. Я поставлю на нього свій красивий-красивий підсвічник, подарунок одного надзвичайного коваля, і писатиму.

11. Тому що писати я теж дуже люблю.

12. Ляльками я бавилася до років 12 – ні, не Барбі, а великими шматяними ляльками-«дітьми». Скільки себе пам’ятаю, я мріяла бути мамою.

13. Узагалі, в моєму дитинстві було дуже багато різних мрій, і вони геть не суперечили одна одній в моїй уяві. Я мріяла бути мандрівницею, місіонеркою в Індії, письменницею, вчителькою молодших класів, археологом і мамою. Ну і якщо дружиною – то хіба дуже закоханою. І я так вдячна тій маленькій дівчинці, яка не розкладала мрії на полички, не вибирала найзручніші: якщо дружина – то не мандрівниця, якщо вчителька – то не письменниця. Я чомусь знала, що можна все й одразу, що так навіть краще. І хоча котрісь із тих мрій відсіялися, але основний «набір» таки залишився: я дуже закохана дружина (і 10 з гаком років разом цьому аж ніяк не заважають, а навпаки), мама, мандрівниця і письменниця. Ну й викладачка-в-декреті, тимчасово перекваліфікована під студентку.

14. Про студентство, до речі, я не мріяла взагалі. Ніколи. І зараз, попри те, що це вже третій університет (перший я покинула після одного року, в наступному провчилася всі 5)і я могла би вже ненавидіти саму думку про іспити, мені вчитися дуже подобається. Несподіване відкриття.

15. У моїй інстаґрам-стрічці є чимало неймовірних багатодітних мам, справжніх фей затишку, які вчать своїх дітей вдома і роблять це тааак красиво, що хочеться негайно народити й собі ще кілька, купити дім і робити точнісінько те саме. Є також і чимало мандрівниць, які бувають у таких куточках світу, про які я навіть не здогадувалася (закутки Фарерських островів – моя свіжа мрія). І гортаючи їхні телефонні фотографії, я відчуваю, як щось усередині однаково резонує і з одними, і з іншими. А найбільше, мабуть, із мамами, які не бояться подорожувати довкола світу з усіма своїми чотирма дітьми й по дорозі займатися їхнім навчанням у геть нетрадиційний спосіб (таких родин у моєму інстраґрамі цілих дві). Я кажу І., що теж так хочу, і що для цього спершу треба народити ще кілька дітей. Аби потім ті, що народяться пізніше, не ображалися, що ми їх не взяли. Він сміється, але ж я бачу в його очах, що одного дня ми теж зважимося на цю пригоду! (І не заперечуй, будь ласка, все одно ж я вмію читати твій погляд!)

16. У моєму дитинстві дідусь ставив на подвір’ї похідний намет – і так він стояв там усе літо. Я там «жила». І це було прекрасно. Дуже хочу повторити цей досвід і для Богдани (і для всіх інших дітей, які, як ви вже зрозуміли, живуть у моїй голові й дуже хочуть народитися).

17. На якусь із річниць весілля ми з І. подарували собі гамак і повісили в саду – і хоч минуло вже стільки років, це досі одна з моїх улюблених літніх локацій.

18. У мене дивовижні друзі. Я багато про них розповідаю і пишу в книжках. Я люблю їх безмежно і захоплююся ними. Але найкраще в їхній дивовижності не сама дивовижність, а те, як сильно вміють вони любити і приймати.

19. У мене був тривалий період ствердження-через-заперечення. Я обирала для себе кліше типу «я не люблю великого міста» чи «я не ношу блискіток» і вперто за них трималася. Ніби вони хоч якось могли визначити мої координати, показати мене справжню. Але я стільки разів переконувалася в тому, що мої стереотипи – всього лише стереотипи (як от коли закохалася в Лондон), що зараз до своїх «не-вподобань» додаю трохи вільного поля на «а раптом». Ну, я насправді досі почуваюся не надто затишно у великому місті й не ношу блискіток (якось замовила кофту для годування інтернетом і страшенно обурилася, побачивши на ній стрази, які на фотографії не проглядалися, - і вирізала всі до однієї; ходити з дірками було приємніше, ніж зі стразами, угу), але то нічого не говорить про мою особистість, а лише про певний набір досвідів і смаків. Мене не зачепив Нью-Йорк, Берлін чи Рим, я не вмію плавати, не люблю еклерів, донедавна думала, що не люблю вчитися в університеті… але все це має шанс змінитися. От, наприклад, є висока імовірність, що в цьому семестрі мені доведеться ходити в басейн. Не бовтатися без толку ж мені там усі півроку.

20. Я дуже люблю свого чоловіка. Це не маленька, а велика радість, звісно. Але наші щоденні розмови, його для мене кава вранці, моя для нього вечеря (не завжди ідеальна – так, це мій комплекс, але я з цим борюся), наші мрії, наші спогади, наші дискусії, наші спільні молитви, його заразний сміх, його обійми – це те, що робить мої дні кращими.

21. Мені дуже подобаються коні. І так хочеться навчитися на них граційно їздити. Грація – тут ключове слово. Бо я боюся висоти.

22. Не вмію танцювати і танцюю дуже багато. Вмію співати і співаю майже виключно колискові й смішні домашні пісеньки.

23. Я доволі рідко підписую листівки й пишу паперові листи. Але мої дивовижні друзі і не менш чудові читачі пишуть мені їх дуже-дуже багато, геть на це не зважаючи. На горищі в Зб. стоїть величезна коробка з тими листами й листівками – і це ще один привід дуже чекати літа. Переглянути скарби й додати туди ще кілька десятків уже тутешніх, лодзівських, маленьких-радостей-із-скриньки.

24. Усі пори року мені подобаються. І те, як вони змінюються, теж. Звісно, буває погода, від якої стає незатишно – але для цього ж і є всі ці чаї-кави-книжки-коци-розмови-фільми, хіба ні?

25. Якось мій чоловік подарував мені фотоапарат. І з того часу це ще одне потужне джерело натхнення. Особливо коли довкола багато світла.