Мені так рідко випадають безтурботні вихідні, а ще й такі, коли не надто пізно, а найдорожчі вже сплять, за вікном дощ, а у вікно заглядає виноград, що я дозволю собі скористатися цим і вдруге за день написати у блоґ. І не тільки вдруге за день, а ще й влітку – про осінь! Про осінь, про яку безліч письменників світу і я зокрема накатали вже й так гігантські лонґріди в численних томах. Але, як я вже казала, коли за вікном ніч і дощ і ще не холодно, але вже не спекотно, хочеться писати. Що завгодно. Хоч переліки найкращих традицій осені в стилі love (закреслено) autumn is...

Щось я геть розівчилася писати щоденникові замітки на берегах не-інстаграмофейсбуків. А як без них запам’ятати це літо? З персеїдами над хатою, кавою замість вітамінів (це вікове, так?), з такою в свої неповні 5 років вдумливою донечкою, для якої допомагати комусь – це честь і невимовна радість, і яка до найдрібніших деталей пам’ятає (і весь час ті спогади озвучує) наше лодзьке життя і майже всі наші далекі подорожі. Ми дивуємося: як?! Так не буває ж! Але ні, буває, ось вони, наші сотні маленьких див на щодень. Так вона й каже: «Мамо, я вже бачила мільйон див!» - і не посперечаєшся ж із нею зовсім.

  Днями ми з Данусею дочитали «Поліанну»; там наприкінці книжки лікар Чилтон бідкається, що професійна етика заважає йому негайно приступити до порятунку своєї улюблениці. А сьогодні надвечір (незадовго до того, як лягти в ліжко) я прочитала у ФБ текст молодої жінки, яка мені дуже подобається (ем, і, власне, те прочитання і думки з приводу не дали мені в тому ліжку залишитися – зараз на годиннику друга ночі, а я пишу свій перший за довгі місяці запис у блоґ), і він настільки смішний і влучний, що мені страшенно хотілося би ним поділитися, але от, соцмережна етика не дозволяє. Суть приблизно така: якщо хоч трошки передозувати прийом соцмереж у життя, старанно відрощувана самооцінка переживає кризове скорочення, і починає здаватися, що життя прекрасне всюди, тільки не в жертви передозу (і це, у свою чергу, відбивається на якості цілком реального життя).        

Із того, що мене найчастіше запитують в інтерв’ю, на читацьких зустрічах, у листах, видається, що всі ми – ті, хто взялися чи мріють писати, на певному етапі поділяємо однакові ілюзії і рухаємося не туди. Де Вам найкраще пишеться? Звідки черпаєте натхнення? Чи є у Вас якесь особливе місце для написання книжок? – вперто допитуються мене щоразу, скільки б я не повторювала: "усюди, звідусіль, немає”, скільки б не жартувала з приводу, скільки б не повторювала про тексти, написані в літаках, на задньому сидінні машини, в потягах, готелях, університетах, трамваях, в кафе, у власному ліжку, в маршрутках, за робочим столом, на кухонному підвіконні. Я щиро вірила, що натхнення всюдисуще й вічнозелене, що воно не може минути просто так. Що не можна взяти й розівчитися писати. Тим паче просто взяти й перехотіти писати. Більше не мати що сказати. Попри якийсь-там накопичений досвід, усі ці історії й думки в голові. Що можна взяти й втратити мотивацію: писати? навіщо?

За підсумками року щоразу оскаженіло хочеться дякувати і змінюватися. От наступного року я конче мушу хоч трохи приборкати власну легкозаймистість і невпорядкованість. Ну а поки – багато вдячностей.