Це був дуже насичений і яскравий місяць. Відчувалося, що кожен день був особливо наповненим і, навіть попри ситуативно сильну втому, радісним і важливим.

Інколи буває цікаво зауважити, як усередині пускають тоненькі прозорі корінці різні маленькі любові, наче літні цибулини напередодні весни у нижньому ящику холодильника. І ти так само, теж напередодні весни, раптом усвідомлюєш, як багато тоненьких, водянистих, та все ж ниточок пов’язують тебе з маленькою знімною квартиркою в центрі чужого міста, і що навіть саме це місто вже не таке тобі й чуже – і в особі, скажімо, бібліотекарки, одногрупниці, поштаря чи продавця зеленини в магазині на розі воно дає тобі зайву книжку, підсуває шоколадну цукерку, ґречно знімає кепку чи просто усміхається, вітаючись.

У цьому записі – продовження теми про домашнє навчання, із планами «уроків» для двох перших тем: «Моє тіло», «Кольори й форми».

Мій дєд дуже любив вареники з сиром. Я – теж. Ми вдвох затягували пісню про козака, який любив дівчИну і з сиииром пиииироги, і сміялися просто так. Бабця робила нам їх часто. Щонеділі, напевне. Коли дєда не стало, багато чого змінилося. Ми рідше їли вареники, стіл не накривався у визначені години, не було чіткого порядку, визначених місць для кожного члена родини, не було великої тарілки з салатом ближче до нашої з дєдом частини столу, не було багато чого.

Увесь цей досвід, ідея, яка стоїть за ним, усі ці чому, навіщо, як – усього цього надто багато, щоби описати в одному записі. Тому він не стане роз’ясненням для тих, хто ніколи не стикався з такою концепцією і, можливо, не дасть вичерпних відповідей на багато запитань для людей «поза темою», однак може принести трохи натхнення тим, хто на схожому шляху.