Багато років поспіль у мене формувалася звичка: відпочинок – це коли валізи, аеропорти, чужі краї та нескінченні пригоди. Народження дитини не те, що не викорінило, але зміцнило звичку.   Наприклад, наша дівчинка вчилася бігати надворі біля собору Дуомо в Мілані, їла свою першу піцу в Ріміні, уперше спала на окремому ліжку в Парижі, вчила перші слова у Венеції, зустрічала Пасху у Ватикані, а світанок на морі – у Ґданську… Нам здавалося, що пригоди – це те, що визначає нашу сім’ю.  Однак цей несподіваний, безкінечно цілющий, відпочинок у буковинських Карпатах довів нам, що не-поспіх, тиша, турбота про себе й своє здоров’я, час на просто-побути-втрьох теж дуже про нас і дуже нам потрібні.